Сторінка
6

Українські народні традиції та обрядовість у моральному вихованні молодших школярів

Отже, основи нашої української народної педагогіки складаються ще в дофеодальний період. Удосконалення військової техніки, розвинений релігійний культ з його обрядами, письмо, лічба, народна творчість – усі ці результати духовної діяльності вже не могли передаватись нащадкам шляхом наслідування. Потрібне було систематичне навчання. Починаючи з цього часу, можна говорити про виховання як спеціальну функцію; народна педагогіка з педагогіки життя перетворюється в певну галузь знання, і ці знання є результатом узагальненого людського досвіду в справі виховання. Народнопедагогічна термінологія, яка вже виділилась із побутової термінології і набула певного значення казки, загадки, прислів'я і приказки, досвід систематичного навчання в будинках молоді, обряди і звичаї, в яких відбились педагогічні традиції, – все це дозволяє говорити про наявність у наших предків, народної педагогіки, що склалась на слов'янській основі.

Одним із найнадійніших способів вивчення спадщини народної педагогіки є аналіз сутності традицій, які зберігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне спілкування і практику сімейного життя.

Традиції у формі масових звичок підтримувались силою громадської думки і за своєю природою були наділені величезною стійкістю. Філософ І.Суханов з цього приводу пише: "Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури.".

Традиція (від лат. tradicio – передача) – це досвід, звичай, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Тому об'єктивне розкриття сутності традицій, можливе лише з позицій історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме відношення до народної педагогіки та родинного виховання.

У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.

Звичай – це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу.

Однією з першооснов усної народної творчості є обряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно пов'язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.

Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні:

стереотипність, повторюваність без змін;

символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), наприклад "Засівання" на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий врожай.

Обряди нерозривно пов'язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії називаються звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року включають в себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. Усі вони вливаються в єдиний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи.

Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов'язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду – частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.

Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того як людина набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш сприятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.)

Частина таких регулярно повторюваних дій поступово втрачала практичне значення і ставала обрядом.

В обрядовості українців розрізняють два види – родинну (чи сімейну) і календарно-побутову. Перший вид обрядів тісно пов'язаний з громадським осмисленням важливості події в житті окремої родини чи людини. Сімейні обряди супроводжують громадське відзначення народження, повноліття, весілля та похорону. Другого виду обрядів дотримувалися під час урочистого святкування початку чи закінчення певних сезонів, природних циклів – зими, весни, літа, осені. У давнину обидва види становили єдину обрядову систему. І весілля, і свята повноліття, чи посвячення підлітків у стан дорослості (так звані ініціації), здійснювались у певні календарні періоди. Виняток становили лише обряди, якими супроводжувалось народження чи похорон. За давньою українською традицією весілля відбувались або взимку, або восени, тобто теж були приурочені до народного календаря.

Пологові обряди і звичаї традиційно складалися з трьох тісно пов'язаних циклів: передпологовий, власне пологовий і післяпологовий. Перші два включають повір'я , звичаї, обрядові дії, метою яких є збереження вагітності та забезпечення успішного перебігу пологів. Післяпологові обряди спрямовані на охорону і очищення матері та дитини, приєднання новонародженого до сім'ї, громади, церкви (хрестини, пострижени).

З давніх-давен одруження завжди було однією з найурочистіших, найбільш хвилюючих подій у житті людини.

Саме слово "весілля" сприймається як означення радості, веселощів. Це важливий і урочистий момент не лише для двох молодих сердець і їх родин, ще велике свято для всіх: близьких і далеких, званих і незваних, для кожного, хто хоче підняти келих на честь молодого подружжя.

Традиційно українське весілля поділяється на три цикли: предвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу кожен з циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала: сватання, заручини, оглядини, бгання короваю, дівич-вечір. Потім відбувались весілля і повесільні обряди (калачини, сватини, гостина, пропій).

Деякі з весільних обрядів збереглися і використовуються і зараз, наприклад: напередодні весілля влаштовується дівич-вечір; перед весіллям батьки благословляють молодих; обряд вінчання; молодих з церкви зустрічали хлібом-сіллю і за традицією, хто більше відкусить від караваю, той в сім'ї буде головою та ін.

До вище перелічених обрядів можна додати і ті, які почали використовувати під час весілля зовсім недавно: кидання молодою весільного букета, викрадання молодої та її взуття, обряд викупу молодої дружками молодого та інші.

Найсумніші, найтрагічніші хвилини переживає родина, коли хтось з її членів чи то несподівано, чи після довгої хвороби покидає світ. Тоді слід віддати йому останню шану, гідно поминути душу.