Сторінка
5

Українські народні традиції та обрядовість у моральному вихованні молодших школярів

Старанність: акуратне відвідування учбових занять; уважність та старанність на уроках; регулярне та сумлінне виконання домашніх завдань.

Допитливість: інтерес до всього нового, невідомого; звертання з питаннями до оточуючих; любов до читання; гарна успішність у навчанні.

Любов до прекрасного: активна участь в художній самодіяльності; інтерес до занять з мистецтва; властивість помічати красу; прагнення все робити гарно.

Прагнення бути сильним, спритним, загартованим: виконання розпорядку дня та правил особистої гігієни; щоденне виконання ранкової гімнастики; інтерес до занять фізкультури; активна участь в спортивних іграх.

Проаналізувавши педагогічну літературу ми визначили:

сутність поняття "моральне виховання";

структуру морального виховання;

розкрили значення понять "моральна культура" та "моральні норми";

особливість формування моральної культури та моральних норм у початковій формі;

критерії оцінки вихованості молодших школярів.

Морально-виховний потенціал українських народних традицій та обрядів

Народ і виховання – ці два поняття взаємопов'язані, вони не існують одне без одного. Адже так повелося в історії людства, що кожен народ від покоління до покоління передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так створюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується його самосвідомість. Народ завжди виступає вихователем молодшого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К.Д.Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини.

Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості.

В сучасній педагогічній літературі існують різні підходи щодо тлумачення цього наукового поняття. Розглянувши всі визначення поняття "народна педагогіка", ми прийшли до висновку, що народна педагогіка – це сукупність накопичених та перевірених практикою знань, умінь та навичок, що передаються від покоління до покоління переважно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народу.

Пам'ятки народної педагогіки зберігаються в казках, легендах, епосах, прислів'ях, приказках, які створив сам народ, відбиваються в національних звичаях, традиціях, передбачають цілеспрямоване виховання та навчання молоді на кращих ідеалах народу.

Поряд з терміном "народна педагогіка" вживається термін "етнопедагогіка". Поняття "народна педагогіка" і "етнопедагогіка" сумісні, оскільки народна педагогіка знаходить конкретний вияв в етнопедагогіці – в педагогічних традиціях того чи іншого народу. Іншими словами кажучи, етнопедагогіка – це народна педагогіка певної етнічної спільності.

Етнопедагогіка відбиває народний світогляд, ґрунтується на знанні народної психології, вікової психології, цим зумовлюється її надзвичайно великий вплив на молоду душу. Етнопедагогіга кожного народу йде від діда-прадіда, батька-матері, від ясного неба і світлого сонця й матінки-природи, чистого повітря, води, наполегливої праці, від широкого серця й щедрої душі, від доброзичливих людських стосунків. Головна особливість її полягає в тому, що виховання проходить у контексті життя народу, сім'ї невимушене, просто, природно.

Виховання як специфічна діяльність людей виникає порівняно пізно. Однак діяльність пов'язана з передачею соціального досвіду старшими молодим членам первісного людського суспільства, виникає і розвивається одночасно з розвитком людства.

Українська етнопедагогіка склалась на ґрунті давньоруської народної педагогіки, яка втілила в собі багатовіковий виховний досвід східних слов'ян та їхніх предків – праслов'ян.

Примітивне виховання первісного суспільства мало загальний, однаковий для всіх дітей характер. З цим періодом суспільного розвитку пов'язане зародження і поступове складання традицій народної педагогіки як певної галузі знання.

Дослідники вказують, що на стадії розкладу родового суспільства виникає два типи навчально-виховних закладів:

будинки молоді для навчання всіх дітей;

будинки (школи) для дітей знаті, де вихованців готували до виконання обов'язків жерців і вождів.

У східних слов'ян виховання у своїй основі є трудовим. Вони також приділяють велику увагу фізичному загартуванню молоді. Вони вчаться володіти списом, луком, щитом.

З часом виховання у східних слов'ян розгалужується і дедалі набуває специфічного характеру. Діти селян, ремісників одержують трудову підготовку, а діти родової знаті – військово-політичну. В умовах княжої Русі діти селян і ремісників могли стати дружинниками, але тільки за якісь особливі звитяги, як це сталось із билинними богатирями Микулою Селяниновичем, Іллею Муромцем.

З переходом до моногамної сім'ї східні слов'яни починають приділяти велику увагу поведінці людини в сім'ї, моральності.

З об'єднанням Прикарпаття, Волині і середньодніпровського масиву в єдиний етнокультурний масив протягом УІ-УІІІ ст. витворюється нова слов'янська культура.

Племінна єдність закріплювалась не тільки у сфері суспільно-економічних відносин, але й через виховання.

Народна педагогіка того часу намагалась розвинути у молодого покоління певну ціннісну орієнтацію, керуючись при цьому інтересами не одного якогось племені, а всієї спільності. У народній педагогіці починають дедалі чіткіше виявлятися етногенетичні ознаки.

У побуті нашого народу казки живуть з незапам'ятних часів. Вони були дуже поширені ще до появи писемності. Відголос казок чується в найперших пам'ятках давньоруської літератури, наприклад, у "Повести временных лет".

Відомо, що народ давно усвідомив виховну цінність фольклору. В часи Київської Русі фольклор був дуже великою впливовою силою, і літописи засвідчують, що офіційна давньоруська педагогіка, оплотом якої була християнська церква рішуче боролася з "сказками небылыми", а також з "бесовскими песнями", "игрищами", позначеними слідами "язычества".

Усна народна поезія, зміст якої визначається змістом народного життя несе нам відомості не тільки про те, чого навчали підростаючі покоління в минулому, але й як, в яких формах і якими засобами здійснювалось у процесі праці. Залучаючи дітей до посильної праці, дорослі давали їм певні трудові завдання. Ці трудові завдання у слов'ян називались уроками. З розвитком писемності, шкільної освіти в слові "урок" знаходить відображення визначне учбове завдання учням. В результаті виконання трудових, військових, шкільних уроків діти здобували цих видів діяльності. Форма "одержувати навички" – навикати (праслов'янське "наокати") поступово переростає у східних слов'ян у форму "навчати(сь)".