Сторінка
13

Українські народні традиції та обрядовість у моральному вихованні молодших школярів

Саме тому в колискових вживаються лагідні, пестливі слова: "котику", "коточку", "кіт-воркіт" та інші.

Коточок, не йди рано в садочок,

Не полохай галочок.

Нехай галки літають,

Руту-м'яту щіпають

Та віночки сплітають –

Та з руточки, та з м'яточки,

З червоного маку.

Та дитині на головку.

Ой ну, ну, коточок,

Не йди рано в лісочок,

Не полохай галочок.

Нехай галки вінки в'ють

З хрещатого барвінку

Та Маринці на квітку.

Однак квітка сонлива,

А другая дрімлива,

А третяя щаслива,

Та щоб спала дитина.

Через колискові пісні дитина оволодіває первинним мовним словником, без якого пізнання навколишнього світу, розвиток мислення не можливі.

Вони вчать любити рідну землю, батьків і працю, захищати правду, поважати старших.

Найбільшу частину побутових пісень становлять пісну про кохання. В них оспівується багатогранність людського життя, розкривається світ людських переживань і стосунків.

Пісні про кохання відбивали високі моральні якості молоді: щирість, довір'я, взаємоповагу, радість кохання, гіркоту вимушеної розлуки, тугу за коханою чи коханим, зраду – ось основні мотиви, якими пройняті ці пісні. Головні герої цих пісень – дівчина і юнак. Дівчина у таких піснях порівнюється з горлицею, а хлопець – з орлом. Наприклад, у дівчиноньки "біле личко, чорні брови", вона козаченьку "вишила сорочку", "серденьком назвала". Відданим у коханні виступає і юнак, що називає дівчину лагідними та ніжними словами: "моє серденько", "рибонько", "дорогий кришталю", "моє золото". Вони мріють про щасливе подружнє життя. Але воно не завжди складається так, як гадалося. Великим горем для молодої дружини була розлука з любимим чоловіком, який змушений був виїжджати у військові походи:

Ой здається не журюся, в тугу не вдаюся,

А як вийду за ворота, від вітру валюся.

("Болить моя головонька").

Тяжко пережити і зраду коханого:

А я, бідна, гірко плачу –

Зрадив мене милий.

("Ой не світи, мій місяченьку").

А ще тяжче пережити розлуку з коханим, який поїхав на заробітки і невідомо, коли повернеться:

Нема мого миленького,

Плачуть карі очки!

("В кінці греблі шумлять верби").

До українського народного мистецтва належать:

– вишивка;

– ткацтво;

– писанкарство.

Розглянемо ці види.

Ткацтво – один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Прядінням і ткацтвом споконвіку жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі. Упродовж століть вважалося, що жінка зобов'язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади. Ткацтво виховувало зосередженість на справі, уважність, повагу і любов до традицій свого народу, повагу до української історії.

Аналіз сучасного стану художніх промислів свідчить, що традиції ткання краще засвоюються при надомній формі праці, яка базується на спадковості родинного досвіду.

Вишивка – один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалась з покоління в покоління. Але і в наш час це найбільш розповсюджений вид українського народного мистецтва з вище зазначених і, як і раніше, зараз також вишивають рушники. Рушник передавали як оберіг з роду в рід, із покоління в покоління. Без нього не обходиться жодне сімейне свято. Найбільше обрядових сюжетів, пов'язаних з рушниками, збереглося у весільному церемоніалі. Рушники подавали і брали на сватанні, ним пов'язували молодих на заручинах, на рушничок ставали, коли брали шлюб, одружувались.

Важко уявити і сучасну, і колишню хату в Україні без рушників. "Дім без рушників, як сім'я без дітей", – говорить народне прислів'я. Їх вишивають для прикрашення оселі, для домашнього затишку, просто так для душі.

І не випадково рушники вішають над вікнами і дверима, на покуті — це обереги від усього злого, що може зайти в дім. Саме тому цей вид українського народного мистецтва виховує любов до рідного краю, адже техніка вишивання різниться в залежності від території її виготовлення. Також виховується любов до мистецтво, до Вітчизни, свого народу, його культурної спадщини.

Традиція розмальовувати навесні яйця у слов'янських народів сягає епохи язичества. Писанки у слов'ян були пов'язані з комплексом весняної обрядовості. Назва "писанки" походить від слова "писати", в розумінні "прикрашати орнаментом". Писанки розписували переважно жінки та дівчата, дуже рідко – хлопці і чоловіки.

Так, наші пращури вірили, що писанка має магічну силу. А старі люди і сьогодні вважають писанку особливою святістю, яка приносить добро, щастя, достаток, захищає людину від усього злого.

Розмальовуючи писанки, діти дістають уявлення про народну символіку, традиції розписування писанок як оберегу, виховується інтерес до декоративно-прикладного мистецтва України, зосередженість, бажання вкласти частину своєї праці в українські традиції.

Ігри та забави становлять чималий розділ народної педагогіки. За допомогою народних ігор діти опановують перші елементи грамотності, вивчаючи напам'ять вірші, скоромовки, лічилки.

За результатами аналізу літератури з теми дослідження ми з'ясували, що народні ігри можна класифікувати за такими групами:

дидактичні;

рухливі з обмеженим мовленнєвим текстом;

рухливі хороводні ігри;

ігри мовленнєвої спрямованості;

ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу;

обрядові та звичаєві ігри;

ігри історичної спрямованості.

Обрядові та звичаєві ігри передають характерні події з життя українського народу: початок жнив, косовицю, великодні та купальські ігри, калиту, веснянки. Наприклад, гра "Розлилися води" уславлює весну. Під час проведення цієї гри, діти стають у коло, водять хоровод та співають пісню:

Розлилися води на три броди

Приспів:

Гей! Діти-квіти, весна-красна, зілля зелененьке.

Ку-ку (4 рази).

Що в першому броді зозуленька кує.

Характерною особливістю народних ігор є навчальний зміст, який подається в ігровій формі. Мати бавить немовля, перебирає його пальчики, приказуючи:

Печу, печу хлібчик

Дітям на обідчик.

– Цьому дам, цьому дам,

Цьому дам і цьому дам .

А цьому не дам, бо цей буцман,

Він дров не носив,

Він діжі не місив,

Він печі не топив,

Діток гулять не водив

– Справжній лежань.

То я цьому не дам.

Змістом цієї гри забавлянки мати вчила дитину бути працьовитою, не лінуватись.

Народні ігри образні, в кожній з них відбивається якась подія або випадок, близький за своїм змістом дитині. Вони вчать шанувати традиції минулого, поважати батьків, бути чесними та гідними громадянами своєї держави.

Іграшки кожного народу мають свої педагогічні, художні і технічні традиції. В Україні вони характеризуються інтернаціональністю, оскільки наша держава досить різноманітна за етнографічним складом. Оригінальність і неповторність народної іграшки визначається також її національною своєрідністю вираження культури і побуту народу, що символізує її звичаєво-традиційні ознаки.