Сторінка
3

Амортизаційна політика як ключовий елемент забезпечення інноваційного розвитку економіки України

Більш широкомасштабне використання амортизаційних джерел для фінансового забезпечення переходу економіки до інноваційного шляху розвитку зумовлено імма­нентними вла­сти­во­стями амортизації. Тут можна погодитись з тією думкою щодо амо­р­тизаційних відрахувань, яка полягає в тому, що в умовах розвитку ринкових відносин зростає значення внутрішніх інвестицій в економіку, а серед них основну роль відіграють амортизаційні відрахування. Останні, порів­няно з прибутком, ха­ра­ктеризуються біль­шою стабільністю і менше залежать від ре­зуль­татів роботи підприємства. Фінансовий резуль­тат в економіці ринкового типу, як відомо, є наслідком дії багатьох факторів й, зокрема, кон’юнктурного характеру, які дуже рідко можна передбачити. Це означає, що аморти­заційні відрахування, що спря­мовуються на фінансування виробничого процесу, нако­пи­чуються навіть на збиткових підприємствах, де фінансовий ре­зу­ль­тат є негатив­ним. За таких обставин амортизаційні відра­хування залишаються фактично єди­ним джерелом відтворення ви­робничого процесу. У зв’язку з цим актуалізується проблема за­стосування в фінансовому механізмі країни прискорених ме­то­дів амортизації.

Економічній теорії відомий цілий ряд методів прискореної амортизації, кожен з яких має переваги та вади порівняно з інши­ми. Серед найбільш відомих методів прискореної амортизації мож­на виділити наступні:

­ – метод зменшення залишкової вартості;

– метод суми чисел (кумулятивний);

– метод подвоєного зниження залишку.

Доцільність застосування того чи іншого методу обчислення амортизаційних нараху­вань є елементом облікової політики під­при­ємства, тобто відповідні управлінські рішення приймають­ся тільки на мікрорівні.

Кожен з названих методів амортизації має свої переваги та недолі­ки. Зокрема, метод подвійного зниження залишку в ко­ро­т­ко­строковій перспективі є найбільш привабливим для під­при­єм­ства, оскільки дозволяє протягом перших років списати на со­бі­вар­тість продукції більшу частку вартості введених у вироб­ниц­тво основних фондів. Враховуючи те, що амортизаційні відра­ху­вання для підприємств, які функціонують у ринковому середо­вищі, що зазнає трансформційних змін, є головним джерелом ка­пі­тальних вкладень, то цінність цього методу зростає. Водночас, уже у середньостроковій перспективі метод суми чисел (ку­му­ля­ти­вний) дозволяє максимізувати термін “окупність нововведень на виробництві”. Отже, зважаючи на ці обставини, не можна од­но­­знач­но рекомендувати засто­сування лише того чи іншого ме­то­ду. Головний висновок, виходячи з аналізу переваг та недоліків ме­тодів прискореної амортизації, повинен полягати в тому, що лише менед­жмент підприємства повинен визначати методи обчислення амортизаційних нарахувань відповідно до обраної облікової політики. Як відомо, зміни в обліковій політиці підпри­ємства не можуть відбуватися частіше, ніж раз на рік, однак незважаючи на це варіювання методами обчислення амор­ти­заціних відрахувань може бути тим інструментом, який до­з­во­ляє максимально корисно і раціонально використовувати для ці­лей інноваційного розвитку підприємства таке потужне джерело ре­сурсів, як амортизація.

Формування та розвиток економічних відносин в Україні на ос­нові інноваційної мо­делі потребує широкомасштабного за­сто­су­вання прискорених методів амортизації. Зокре­ма, не можна по­го­дитися з тією тезою, що “суцільне примусове застосування при­скореної амортизації поширює практику нецільового вико­ри­ста­ння амортизаційних відрахувань (за даними Державної по­да­т­ко­вої адміністрації, приблизно 40 % нарахованих сум спрямо­ву­єть­ся на поповнення обігових коштів). Таким чином, йдуть ви­да­тки з бюджету в формі податкової пільги (прискорена амор­тиза­ція), а ефекту у вигляді інвестицій немає. При­скорена амортизація має практичну цінність лише для рентабельних підприємств, а на сьогодні більшість із них залишаються низькорентабельними або збитковими” [6].

Можна погодитися з тим, що частина амортизаційних від­ра­ху­вань підприємствами вико­ристовується не за цільовим призна­че­н­ням. Однак причина такого стану справ навряд чи криється тільки в амортизаційній політиці, що реалізується в Україні. Очевид­но, що тут існує комплексна дія негативних чинників різ­но­го походження: від соціальних до суто економічних. Зокрема, суб’єкти господарювання спрямовують амортизаційні відраху­ва­н­­­ня на поповнення обігових коштів внаслідок неефективної по­да­т­­кової політики. Крім того, проблема рентабельності виробниц­т­ва в Україні залежить безпо­середньо від нормативно-законодав­чої бази (тут і до цього часу відсутній ефективний механізм банкрутства), приватизаційних процесів тощо. Державна вла­с­ність все ще залишається тягарем для вітчизняної економіки. У під­приємницькій сфері діє політика по­двійних стандартів. При­ва­т­ні структури часто є об’єктами дискримінаційних дій, а нерен­та­бе­льні державні підприємства отримують всіляку підтримку. От­же, для остаточ­ного твердження про неефективність застосу­ва­ння прискорених методів амортизації, на нашу думку, немає під­став.

Проаналізуємо далі статистичні дані щодо якості основних фондів для того, щоб мати можливість оцінити вплив їхного ста­ну і структури на виробничі та інноваційні процеси в Україні. Динаміку зносу основних фондів за галузями економіки України подано в таблиці 2.

З таблиці 2 простежується загальна тенденція зростання кое­фі­­цієнта зносу, який обчис­люється як відношення суми зносу до пер­винної балансової вартості основних фондів, в цілому по еко­но­міці України, що не можна вважати позитивною тенденцією.

Так, у 2000 рік найбільша зношеність основних фондів була у сфері заготівель та в тран­спортній галузі відповідно 56,6 та 50,1. За даними Держкомстату України, у 2002 році найбільш кри­тичне становище з дієздатністю основних фондів зафіксоване що­до водного (знос 62,9 %)та авіаційного транспорту (60,1%). Най­­­кра­ща ситуація з якістю основних фондів за віковим критерієм станом на 2002 рік у фінансовій сфері (18,8 %) та в секторі державного управління (19 %).

У невиробничій сфері коефіцієнт зносу основних фондів на по­рядок менший. Станом на 2000 рік середнє значення кое­фі­ці­єн­та зносу становить 34,4 %. Водночас тут також простежується тен­­денція зростання ступеня зношеності основних фондів з 24,2 % у 1990 році до зазначеного рівня.

Як бачимо, виробничий сектор, в якому, з економічного погляду, у першу чергу повинні відбуватися процеси покращання яко­сті основних фондів, істотно поступається позиціями не­ви­ро­б­ни­чій сфері. Цей факт, навіть зважаючи на те, що в передових еко­номіках світу роль сфери послуг зростає, не можна вважати по­зитивним, якщо врахо­вувати місце економіки України в світовому розподілі виробництва.