Сторінка
3
Діячі освіти почали будувати систему вищої освіти за зразком професійно-технічних учбових закладів. Вони вважали, що старі університети були відірвані від життя. Будучи вищими учбовими закладами, вони давали своїм вихованцям ґрунтовні теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними професійними навиками. На думку керівників освіти, університети практично не готували фахівців певного, явно обкресленого профілю. Виняток становили лише студенти медичного і юридичного факультетів. Особливій критиці піддавалася система підготовки фахівців на історико-філологічному і фізико-математичному факультетах. Студенти, що закінчують саме ці факультети, ставали викладачами шкіл, ремісничих училищ, технікумів.
Нова концепція практицизму і професіоналізму знайшла своє віддзеркалення у вирішенні наради «Про реформу вищої школи» (1920 р.), яке передбачало створення у вузах вузькоспеціалізованих факультетів з трирічним терміном навчання. Це положення розповсюджувалося і на університети: замість філологічного і природного факультетів повинен бути створений педагогічний з різними спеціалізаціями. Це було віддзеркаленням тенденції розвитку вищої освіти за кордоном, пов'язаною з появою на початку XX в. педагогічних факультетів в деяких американських університетах.
У 1920 році Наркомпрос України ліквідовував університети в Києві, Харкові, Одесі і Сімферополі. Почався етап затвердження військово-комуністичного стилю управління вищою освітою. Прямими спадкоємцями ліквідованих університетів стали самостійні медичні і юридичні інститути і тимчасові вищі педагогічні курси, створені на базі історико-філологічних і фізико-математичних факультетів. Студенти фізико-математичних факультетів, що проявили схильність до технічних дисциплін, переходили у відповідні групи спеціальних індустріально-технічних інститутів.
Великою подією в розвитку системи вищої освіти з'явилося відтворення університетів в Україні. Було вирішено з 1 вересня 1932 р. відкрити університети в Харкові, Києві, Одесі і Дніпропетровську. За короткий строк університети стали науковими і освітніми центрами України. До функціонуючих факультетів додавалися нові, створювалися вечірні, заочні відділення, що з'явилося позитивним результатом реорганізації вищої освіти. Таким чином, тільки на початок 1939 р. склалася певна вітчизняна система університетської педагогічної освіти. Після приєднання до України західноукраїнських земель до цієї системи увійшли Львівський і Чернівецький університети.
Всього до початку 1938/39 навчального року в УРСР налічувалося 129 вищих учбових закладів.
У 1938 р. були затверджені однотипні для всіх університетів країни учбові плани. Особливість їх полягала в тому, що вони відображали риси університетської освіти, що спирається на широку науково-теоретичну базу. Остаточно була визначена структура учбового плану: загальнотеоретична підготовка, загально-спеціальна підготовка і на останніх курсах – підготовка по конкретній спеціальності. У планах передбачалися курси по вибору.
Оцінюючи період 1917-1941 рр., необхідно підкреслити, що він має величезне значення в історії розвитку університетської педагогічної освіти в Україні. У зв'язку з возз'єднанням западно-украинских земель з Україною стали державними національними університетами Львівський і Чернівецький університети (1940).
Велика Вітчизняна війна порушила творче життя. Позитивні зміни, що відбувалися у вищій освіті, були припинені. У зв'язку з окупацією України, що насувалася, державні вузи були евакуйовані в східні райони СРСР.
Тільки до кінця 1943 року евакуйовані українські університети і інститути почали повертатися в рідні міста. Після звільнення тимчасово окупованої території України на ній діяло 154 вищих учбових заклади.
У післявоєнний період в університетах стала відчутною потреба до укрупнення спеціальностей, розширення профілю фахівців. Були переглянуті учбові плани і програми вищих учбових закладів. Відбулося укрупнення ряду вищих учбових закладів. У великих вузах якість підготовки фахівців була кращою, менше витрачалося засобів на підготовку кожного з них, рациональнее використовувалися матеріально-технічна база вузів, професорсько-викладацькі кадри. В результаті укрупнення вузів з 1950 по 1960 рр. кількість їх в Україні скоротилося з 160 до 135 при одночасному збільшенні кількості студентів більш ніж удвічі: з 201,5 тис. до 417,7 тис.
Зміни в географічному розміщенні вузів сприяли повнішому обхвату вищою освітою жителів всіх областей, наближенню умов навчання до умов праці майбутніх фахівців. Проте головними вузівськими центрами в Україні все ж таки залишалися Харків, Київ, Одеса і Львів. У 1958 р. в цих містах знаходилося 70 вузів з 140, навчалося в них 59% від загальної чисельності студентів. У Харкові були 24 вузи, в Києві – 18, в Одесі – 16, в Львові – 12 вузів.
У другій половині 50-х років починається перебудова університетської педагогічної освіти. Були переглянуті учбові плани і програми для студентів педагогічних спеціальностей університетів у бік збільшення кількості годинника на викладання педагогічних, психологічних і методологічних дисциплін. Оновлення університетської педагогічної освіти у великій мірі торкнулося практичної підготовки студентів до роботи в середній школі. За часом педагогічна практика збільшилася більш, ніж в три рази. Чітко визначилися три види педпрактики: один раз в тиждень здійснювалася практика без відриву від учбових занять в школі і позашкільних установах по виховній роботі з дітьми, що закінчується місячною практикою в літніх піонерських таборах, практика з відривом від занять, що проходить переважно в міських школах і стажерская практика протягом місяця, головним чином, в сільських школах республіки.
На початку 60-х рр. починає розширюватися мережа державних університетів шляхом перетворення в університети крупних педагогічних інститутів: Донецький, Сімферопольський.
Головними завданнями вищих учбових закладів є підготовка висококваліфікованих фахівців, що володіють глибокими теоретичними знаннями і практичними навиками. Вища школа постійно удосконалює якість підготовки фахівців з урахуванням вимог сучасного виробництва, науки, техніки і культури, перспектив їх розвитку.
У 1984 р. в УРСР функціонувало 146 вищих учбових закладів, зокрема університетів – 9, технічних вузів – 50, сільськогосподарських вузів – 17, вузів по економіці і праву – 10, педінститутів – 30, вузів по охороні здоров'я – 15, вузів по фізкультурі і спорту – 3, культурі і мистецтву – 12. До мережі вищих учбових закладів відносяться також 25 філій вузів України, 7 спеціалізованих факультетів і відділень і 12 загально-технічних факультетів.
В середині 80-х рр. проводилася реформа загальноосвітньої і професійної школи. Вищі учбові заклади України вносили значний внесок до її реалізації. Основні заходи, направлені на вирішення питань Реформи, дали деякі позитивні результати. Помітно покращала якість навчання у вузах, як в плані наукової підготовки студентів, так і відносно їх психолого-педагогической готовності до роботи в школі. Цьому сприяв курс на цільову підготовку вчителів. На основі спільної діяльності поступово почала складатися система довузівскої підготовки і відбору абітурієнтів. У університетах функціонували юнацькі наочні школи, Малі академії наук, факультети довузівскої підготовки, проводилися олімпіади по суспільних, гуманітарних і природних науках.