Сторінка
4
Вчителям сучасних шкіл необхідно реалізувати концепцію, яка передбачає необхідність забезпечення учнів міцними і якісними знаннями матеріалу програми з одночасним формуванням особистості кожного учня, де б враховувалися індивідуальні здібності й можливості кожного учня.
Шляхи та способи реалізації цих принципів мають бути в значній мірі творчими, нетрадиційними, але залишатись при цьому ефективними.
До таких можна віднести нетрадиційні форми уроків, які зазвичай проводяться після вивчення однієї або кількох тем, виконуючи функції контролю і оцінювання знань учнів. Такі уроки проводяться у незвичній обстановці. Зміна звичної обстановки дуже доречна, оскільки в учнів з’являється атмосфера свята при підведенні підсумків теми, адже вони перестають боятись зробити помилку як це буває в традиційних умовах.
Нетрадиційний підхід у вивченні історії сприяє розвитку дітей, вчить їх прийомам аналізу і синтезу, формує глибокий інтерес до предмета, прагнення самостійно розширювати свої знання. Під час таких уроків формується дух пошуку, в які включаються і слабкі учні, які під час традиційного уроку залишалися б пасивними учасниками.
Високо ефективними, реалізуючи завдання навчання, розвитку та виховання учнів є такі форми нетрадиційних уроків як:
- уроки-семінари
- заліки
- конкурси
- подорожі
- урок-фантазування
- інтегрований урок
- заняття-конференції
- диспути
- рольові ігри
- ділова гра
- урок відкритих думок
- урок взаємонавчання
- прес-конференція
- урок змагання
- урок творчості
- урок спектакль
- урок-діалог
- мозкова атака
- урок-лекція ( проблемна, візуальна, лекція вдвох )
Таким чином, можна зробити висновок про необхідність використання у педагогічному процесі нетрадиційних форм уроків, оскільки вони роблять навчальний процес привабливим для учнів, підвищують їхню мотивацію. Активну участь в уроці приймають всі діти класу, у тому числі і слабкі, що дозволяє підвищувати якість знань всіх дітей без виключень.
Вивчення стану проблеми у шкільній практиці
Сучасна освіта в Україні має особистісну орієнтацію. Суть цього феномена полягає у тому, щоб сформувати особистість, яка буде готова до творчої діяльності та активної участі у перебудові суспільства в умовах життя демократичної правової держави.
Проблема індивідуалізації не вона, але сьогодні вона набула особливої актуальності, оскільки нові орієнтації й цінності сучасної освіти обумовили необхідність розуміти учня як індивідуальну дійсність і як індивідуальну можливість. Знання генезису цього педагогічного явища дозволить узагальнити історію та дослідити сучасні тенденції розвитку цієї проблеми; виявити умови реалізації дидактичного принципу індивідуалізації у навчальному процесі.
Початок теоретичного осмислення індивідуального навчання пов’язують з іменами давньогрецьких філософів – Левкіппа і Демокріта. Вони вперше обґрунтували індивідуалізацію як принцип, що лежить в основі філософського пояснення буття.
З розвитком педагогічної теорії та накопиченням практичного досвіду розвивалася й проблема індивідуалізації навчання.
Вболіваючи за загальну освіту, Я.А.Коменський бачив єдиний шлях її реалізації – класно-урочну систему, що дозволить охопити якомога більше дітей навчанням. Разом з тим він розумів, що саме в такій системі схована небезпека підвести всіх учнів під один шаблон, позбавити їх своєрідності на індивідуальності. Тому педагог наполегливо пропонував вчителям «вивчати і враховувати індивідуальні особливості учнів».
Сучасний період теоретичного переосмислення і практичної реалізації індивідуалізації навчання й виховання співпав з початком 90-х років.
Індивідуальний підхід – це педагогічний принцип, що враховує індивідуальні особливості учнів у навчанні і вихованні. Суть індивідуального підходу полягає в «точному визначенні сильних і слабких сторін кожного учня й подоланні перешкод, які заважають йому успішно вчитися» (М.О.Данилов).
Індивідуальний підхід до учнів у процесі навчання «полягає в управлінні розвитком учня, що базується на глибокому знанні рис його особистості і умов життя» (І.П.Підласий). Педагогіка індивідуального підходу передбачає пристосування форми методів вчительського впливу до індивідуальних особливостей школяра з метою забезпечення запроектованого.
Мрією практично кожного вчителя є найбільш повне розкриття можливостей і властивостей кожного учня, розвиток його індивідуальності. Покликання педагога – знаходити шляхи до реалізації даної мрії. Важливу роль в цих пошуках відіграє розуміння того, що в процесі розвитку дитини можна умовно виділити дві «генеральні лінії» - соціалізацію і індивідуалізацію. Радянський період в історії педагогіки можна назвати «століттям соціалізації», а з 90-х років значно активізувалась наукова і методична розробка «лінії індивідуальності». Багато відомих російських вчених (І.С.Якиманська, В.В.Серіков, Є.В.Бондаревська, Є.Н.Степанов та інші) направили свої зусилля на розробку особисто-орієнтованого підходу. Поступово зростає кількість педагогічних колективів, які обирають його в якості пріоритету в своїй праці. Зараз вже можна говорити про позитивні результати, в тому числі і при викладанні історії.
Зміст особистісно-орієнтованих уроків визначається відповідно до освітньої програми, і повинен використовуватись для збагачення суб’єктивного досвіду учня. Нажаль, у навчальних посібниках не завжди можна знайти необхідний матеріал. Частіше всього доводиться вносити свої корективи, аби він відповідав концептуальному задуму уроку. У такому випадку перед вчителем постає питання: який матеріал потрібно шукати, які обирати методи? Тим більше коли перед ним велика група дітей із зниженою мотивацією до навчання, які «вже не бажають вчитися».
На думку російських вчителів, опорою, яка «допоможе перевернути світ», є образне сприйняття і образне мислення дитини, які характерні для учнів початкових класів.
У відповідності до даного підходу, пріоритет віддається освітній програмі «Мистецтво», де діти займаються розглядом і створенням своїх «образів природи», «образів міста», і т.п. Вчителі малювання, музики, літератури цілеспрямовано займаються розвитком у дітей уяви, фантазії, творчих здібностей, образного мислення. Отож, чи може вчитель історії у 5 класі використовувати ці якості, спираючись на них на своїх уроках, покласти їх в основу курсу, чи все-таки «підносити» історію як «інформаційний блок»? Як правило, останнє закладено в структурі більшості підручників, у курсі історії для 5 класу переважають описання і характеристика основних подій, дається велика кількість нових слів і наукових термінів, з’являється хронологія, пропонується робота з географічними картами. Таким чином предмет історії лягає «тяжким тягарем» на плечі учнів: аби бути успішним з даного предмету, потрібно багато запам’ятовувати, читати і писати. А на фоні зниженої мотивації учнів і їх загального інформаційного перевантаження позитивних результатів чекати не доводиться.