Сторінка
1

Індивідуальний підхід до навчання як засіб підвищення якості знань учнів

Оновлення всіх сфер суспільного життя з усією визначеністю виявило потребу зміни форм індивідуального навчання підростаючого покоління. Вони стають більш демократичними, у них з’являється можливість широкого вибору. У таких умовах гнучкої, варіативної соціальної практики підвищується значимість індивідуального підходу у навчанні як способу освоєння особистістю довільних вищих форм індивідуального навчання, при яких людина є активним суб’єктом соціального вибору. Постає необхідність в якомога більш ранньому залученні кожного нового члена суспільства до складної практики індивідуального навчання у педагогічній системі, щоб сформувати особистість, яка буде готова до творчої діяльності та активної участі у перебудові суспільства в умовах життя демократичної правової держави.

Проблема індивідуальних відмінностей дітей і їх диференційованого навчання давно хвилює вчителів і вчених, тому її можна вважати не лише соціально-психологічною і філософською, а і власне педагогічною проблемою.

Проблема індивідуалізації не нова. Але сьогодні вона набуває особливої актуальності, оскільки нові орієнтації і цінності сучасної освіти обумовили необхідність розуміти учня як індивідуальну дійсність і як індивідуальну можливість.

З розвитком педагогічної теорії та накопиченням практичного досвіду розвивалася й проблема індивідуалізації навчання. Так, автор «Великої Дидактики» Я.А.Коменський, виходячи з поняття природовідповідності, виступав за ідею індивідуалізації у навчанні. Він писав: «Якими діти народжуються, це не від кого не залежить, але щоб вони шляхом правильного виховання зробилися хорошими – це у нашій владі».

Проблема індивідуальних особливостей учнів, необхідність їх врахування і подальшого розвитку у навчально-виховному процесі була предметом уваги І.Г.Песталоцці, А.Дистервега, І.Гербарта, К.Д.Ушинського. Саме в їх працях знаходимо ідею про те, що «без урахування природи дитини» не можна досягнути успіхів у педагогічній діяльності.

За останні роки проблемі індивідуалізації і диференціації процесу навчання присвячений ряд праць вчених-методистів В.П.Беспалько, А.О.Кирсанова, Є.О.Климова, М.Н.Скаткіна та інших.

У працях педагогів визначені зміст і структура даної проблеми, а також запропоновані шляхи і засоби її вирішення.

Визнаючи беззаперечну цінність наукових праць перелічених авторів, доводиться констатувати, що окремі роботи не передбачають методику розробок індивідуальних завдань.

Індивідуальні завдання молодших школярів створюють сприятливі умови для поглиблення знань, привчають до самостійності, до подолання труднощів, вчать планувати час, виховують почуття відповідальності, ініціативу та активність школяра, сприяють розвитку здібностей та інтересу до навчання.

Навчальний матеріал створює широкі можливості для використання у навчальному процесі різних новаторських методологічних підходів. Однак, користуватись якимось одним навчальним посібником недостатньо, так як мало завдань для самостійної роботи, тому вчителю доведеться заповнювати цю прогалину за допомогою інших навчальних посібників, що зробить урок захоплюючим. Використання даних елементів у навчанні істотно підвищить якість знань молодших школярів, адже вони будуть сприяти розвитку інтересу до навчальної діяльності.

Проблема дослідження полягає в можливості використання новаторських методологічних підходів при розробці індивідуальних завдань для підвищення знань школярів.

Мета дослідження полягає в тому, аби теоретично вивчити дану проблему і практично обґрунтувати ефективність індивідуальних завдань на уроках історії України, як засіб підвищення якості знань учнів.

Завдання дослідження:

Провести аналіз наукової літератури з метою визначення поняття «якості знань».

Дослідити сутність індивідуального підходу на уроках історії України.

Визначити дидактичні умови підвищення якості знань учнів.

Розробити конспекти уроків історії України з використанням індивідуального підходу.

Об’єктом дослідження є організація індивідуальних завдань на уроках історії України як засіб підвищення якості знань учнів.

Предметом дослідження є індивідуальний підхід до навчання.

Методи дослідження:

- емпіричні методи: спостереження, тестування, анкетування

- методи якісного і кількісного опису

- теоретичний аналіз наукової літератури з педагогіки

Практична значимість даного дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть застосовуватись при розробці методологічних посібників з історії України для розробок індивідуальних завдань, і використовуватися не лише як засіб підвищення якості знань учнів, а і для розвитку уваги, пам’яті, мислення та ін.

Визначення поняття «якість знань» у науковій літературі

Поняття «якості знань» передбачає співвіднесення видів знань (закони, теорії, прикладні, методологічні, оцінювальні знання) з елементами змісту освіти й тим самим з рівнями засвоєння. (пед. Словник)

У педагогічній науці можна виділити декілька напрямів у вивченні і розробці проблеми якості знань, умінь і навичок з метою об’єктивної оцінки результатів навчання. У ряді наукових праць якість знань досліджується як головна властивість навчальної підготовки учнів, як інтегральний показник засвоєння змісту навчання (Л.Я.Зоріна). Іншим підходами в розробці проблеми якості знань відрізняються дослідження М.О.Данилова, Б.П. Єсіпова, М.Н.Скаткіна, І.Я.Лернера, Т.В.Кудрявцева, М.І.Зарецького, С.Г.Шаповаленко та інших. Ці автори прагнуть врахувати і описати якості, з допомогою яких характеризуються окремі сторони цілісного знання учнів.

Накопичений досвід у вивченні проблеми якості знань дає можливість зробити спробу його системного опису. Повноцінні знання учнів являють собою цілісний об’єкт, який має свою структуру. Відповідно, якості знань учнів, які відображають у собі результати їх навчального пізнання, можна представити як систему з певною структурою, опис якої потребує особливої логіки, викликаною потребою виявити і оцінити знання учнів.

Якість знань у цілому являє собою складне системне утворення, тому умовно виділені групи якостей знань можуть бути представлені і як шари системи у змісті особистості учнів, і як ступені (рівні) засвоєння, які володіють різними функціями в процесі оволодіння основами наук. Кожна група якостей, описуючи процес засвоєння знань учнями, у певній мірі характеризує їх навченість ( І рівень), розвиненість ( ІІ рівень), вихованість ( ІІІ рівень) – (Н.А.Менчинська).

Розглядаючи навчальну діяльність як процес поступового освоєння і присвоєння готових знань, якості знань можна представити як властивості проміжних результатів цієї діяльності на її різних ступенях. На предметно-змістовому рівні якості повинні відображати суттєві особливості самого об’єкта – знань учнів: відтворення окремих сторін засвоєного змісту, відтворення зв’язків всередині нього та між різними об’єктами змісту. На змістовно-діяльнісному рівні якості повинні описувати результати послідовного оволодіння навчальним матеріалом: результати закріплення і актуалізації знань, результати їх перетворення і реконструкції, результати набуття нових знань. На змістовно-особистісному рівні якості повинні відображати такі властивості особистості, яких вона набуває перш за все під впливом навчання, і описувати результати застосування знань у самостійній навчальній чи поза навчальній діяльності, з використанням різноманітного навчального матеріалу.