Сторінка
4

Соціологічний аналіз вищої освіти

Але це ще не все. Впровадження університетської автономії неможливе без докорінної зміни цінностей, норм, рольових очікувань професорів, науковців і студентів, без глибоких зрушень у культурному коді університетських корпорацій. Соціологічні дослідження мають вивчати реальні уявлення університетських спільнот про університетську автономію, їх готовність до активних змагань за неї. Необхідно досліджувати позиції та настанови університетського менеджменту, який досить неоднозначно сприймає загрози та ризики автономізації.

Є ще один важливий вимір соціологічного осмислення вищої школи в сучасних умовах. Вона є помітним елементом політичних процесів, виконує низку важливих політичних функцій – від рівня локальних громад до геополітичного рівня включно. Університети були й залишаються важливими агентами політичної соціалізації молоді, хоча зміст її змінюється відповідно до нових соціально-політичних і соціально-культурних реалій. Саме університети продукували передові демократичні цінності, саме вони стверджували секулярну і громадянську політичну культуру. Безумовно, застереження М. Вебера щодо неприпустимості використання авторитету і статусу професорів для пропаганди своїх ціннісних позицій і політичних уподобань в університетській аудиторії не підлягає сумніву. Проте університет виконує функцію формування громадянської і політичної компетенції студентів, поєднання знання і громадянської свідомості. І ця функція актуалізується й ускладнюється із розвитком глобального і мультикультурального світу. І, нарешті, університети здатні виконувати і виконують важливу функцію інтелектуальної експертизи політичних рішень і проектів, впливу на політичні еліти, формування порядку денного політичного життя. Соціологія вищої освіти має, таким чином, зосередитися і на політичних функціях вищої освіти, на складних і неоднозначних стосунках між університетами і владою, університетами і політиками, усвідомити дослідницькі завдання, які полягають у цій площині.

Нова парадигма освіти, її основні витоки (нова філософія освіти, оновлена педагогіка та менеджмент системи освіти)

На історичній межі тисячоліть ми стаємо не тільки просто свідками, а й безпосередніми учасниками тих дійсно кардинальних змін, які відбуваються практично в усіх основних сферах суспільного буття. Ці процеси зі всією невідворотністю викликають нагальну необхідність змін у системі освіти. Адже вона не тільки виступає однією з цих сфер, а й здійснює підготовку людей, які мають забезпечувати нормальне функціонування і розвиток всіх інших сфер життєдіяльності суспільства. Тож у зв’язку з цими змінами цілком природним уявляється інтенсивний розвиток філософії освіти, який має місце протягом останніх двох десятиліть.

Основною з його причин слід визнати необхідність осмислення кризи освіти, яка сьогодні визнається як загальносвітове явище, і пошуку шляхів її подолання.

Глибинна ж сутність цієї кризи полягає у невідповідності традиційного змісту і характеру освіти новим реаліям постіндустріального суспільства та новим соціальним вимогам до професійної компетенції і особистісних якостей фахівця, до його загальної і професійної культури. Більш того, вони перестали відповідати і освітнім потребам особистості самого учня чи студента. Поступове ж усвідомлення ролі особистісного чинника у забезпеченні бажаної ефективності суспільного виробництва в самому широкому його розумінні все більш вимагає урахування цих потреб та належного їх задоволення.

Пошук ефективних шляхів і засобів подолання зазначеної кризи вимагає звернення до філософії освіти у її широкому світоглядному і методологічному розумінні. Аналіз літературних джерел і наші власні дослідження переконливо свідчать, що вона сама потребує нових концептуальних підходів, одним з яких уявляється послідовне використання положень синергетики. Мета роботи полягає у дослідженні взаємозв’язку філософії освіти, синергетики і нової освітньої парадигми.

Основними напрямами сучасної філософії освіти постають визначення нових цілей, змісту і характеру освіти, які б давали адекватну відповідь на нові виклики часу і ускладнення вимог суспільства, що динамічно змінюється. Як цілком справедливо зазначає для його характеристики В.Г. Кремень, «вперше в історії людства зміна ідей, знань, технологій відбувається скоріше, ніж зміна покоління людей». А це, на його глибоке переконання, «означає, що при звичайній, традиційній освіті навчити людину на все життя неможливо не тільки в гарній школі, але й у найкращому університеті».

Сам онтологічний статус феномену освіти як важливого соціального інституту, завдяки якому людство отримує можливість забезпечувати процеси збереження, накопичення і передачі надбань матеріальної і духовної культури від одного покоління до іншого, передбачає необхідність належного логіко-методологічного забезпечення освітньої діяльності. Принципово нова якість сучасного суспільства вимагає не тільки нових цілей і методів пізнання, а й нового підходу до організації навчально-пізнавальної діяльності. Огюст Конт свого часу виражав цілі пізнання відомою формулою: «пізнання потрібне для передбачення, а передбачення потрібне, щоб почати діяти». Тому розробка і послідовна реалізація сучасної методології педагогічної діяльності також виступає одним з основних завдань філософії освіти, без вирішення якого розмови про створення нової освітньої парадигми втрачають будь-який сенс.

Відтак філософія освіти і перебуває сьогодні в пошуках ефективних теоретичних і методологічних засад, здатних сприяти виходу на новий рівень розуміння сутності освіти та її сучасної кризи. Одним з перспективних, на наш погляд, напрямків досліджень у філософії освіти сьогодні зовсім не випадково стає вивчення шляхів можливого застосування положень і принципів синергетики як методологічної основи педагогіки, насамперед педагогіки вищої школи. Справа в тім, що синергетика, або теорія самоорганізації і саморозвитку систем, набула статусу одного з найпопулярніших і перспективних напрямків міждисциплінарних підходів до аналізу динаміки розвитку складних відкритих систем будь-якої природи, які перебувають у полі потужної дії множини різноманітних чинників.

Сам термін «синергетика» походить з грецької мови і означає «спільна дія». Г. Хакен, який першим увів його до наукового обігу, мав на увазі два його смисли. Перший смисл стосувався теорії виникнення нових властивостей у цілого, яке складається із взаємодіючих між собою об’єктів. Ці системні риси і властивості виникають тільки в цілісній єдності та взаємозв’язку елементів системи і не притаманні як самим елементам, так і окремим їх угрупуванням. Другий смисл терміну «синергетика» відображав, за Хакеном, необхідність співпраці фахівців з різних галузей знань для розробки синергетичного підходу до організації дослідження складних систем.

Цікаво, що така співпраця викликала спочатку неочікуваний ефект, який полягав у значному впливі синергетики на різні сфери людської діяльності, а це, у свою чергу, істотно посилювало інтерес до неї та її можливостей. Сьогодні міждисциплінарні можливості синергетики дозволяють плідно використовувати її методи у стратегічному плануванні, в ефективному розв’язанні глобальних проблем сучасності та пошуку альтернативних варіантів подальшого розвитку людської цивілізації, у визначенні нових горизонтів соціально-гуманітарних дисциплін. На наше глибоке переконання, застосування принципів і положень синергетики у сфері освіти відкриває можливість побудови нової освітньої парадигми та ефективної методології педагогічної діяльності.