Сторінка
2

Соціологічний аналіз вищої освіти

Проте соціологічний аналіз проблем вищої освіти потребує поширення також на низку принципово нових проблем, які створюються не тільки пострадянськими трансформаціями, але й загально цивілізаційними зрушеннями, в яких вищій освіті належить надзвичайно важлива роль. Осмислення нової епістемологічної ситуації, в якій опинилася соціологія вищої освіти – актуальна тема сучасної соціологічної саморефлексії. Вже перші кроки у цьому напрямі дозволяють визначити декілька нових дослідницьких орієнтирів, навколо яких може розвиватися соціологія вищої освіти у найближчі роки і які впливатимуть на еволюцію її підходів і методів.

Соціологія вищої освіти повинна звернути увагу на інституційну трансформацію вищої освіти, яка визначається особливостями нових ринків праці. Вища освіта та вищі навчальні заклади, як її головні актори, змушені адаптуватися до нових тенденцій на ринках праці, які потребують постійного оновлення високоспеціалізованих професійних знань, нових форм їх трансляції та використання у навчанні. Якщо в індустріальну епоху професійна діяльність переважно здійснювалася як майже незмінне довготермінове виконання однотипних завдань, використання готових схем діяльності в стандартних ситуаціях, то нова економіка (а також інші сфери практичної діяльності людини) диктують необхідність постійної зміни соціально-професійних ролей, які ж до того відрізняються унікальністю і неповторністю і не мають готових рішень. Виникає фундаментальна суспільна потреба у швидкому навчанні і перенавчанні кадрів протягом усього життя. І як кожна фундаментальна суспільна проблема, вона породжує відповідні інституційні форми свого задоволення. Інституційний ландшафт вищої освіти серйозно змінюється. Поруч із традиційними університетами виникають нові провайдери освітніх послуг, створюються відкриті університеті, віртуальні університети, франчайзингові університети, корпоративні університети, навчальні структури, створені засобами масової інформації, виробники програмного забезпечення тощо. Важливе завдання соціології – вивчення особливостей, можливостей і перспектив нових, нетрадиційних провайдерів вищої освіти, аналіз їх конкурентних стосунків з університетами. В Україні цей сюжет охоплює соціологічний аналіз вищих навчальних закладів недержавної форми власності, які складають помітний сегмент ринку освітніх послуг. Крім того, українська вища освіта переживає неоднозначний процес “університетизації”, коли всі без винятку вищі навчальні заклади прагнуть набути статус університетів і набувають його,

перетворюючись у кращому випадку на “недоуніверситети”. Також розвивається процес “гуманізації” технічних, профільних університетів, які посилено пропонують навчальні програми соціально-гуманітарного, економічного і т.п. спрямувань. Інституціональна структура української вищої освіти швидко змінюється і набуває рис, які потребують спеціального соціологічного осмислення.

Проблеми сучасної вищої освіти необхідно аналізувати не тільки у контексті інституційних трансформації, але й у зв’язку з новою когнітивною ситуацією, яка виникає у “суспільстві знань”. Коли йдеться про “суспільство знань”, недостатньо оперувати абстрактним поняттям знання, необхідно деталізувати, яким саме знанням має оперувати вища школа в нових умовах, якого знання чекає від неї суспільство, яким знанням мають бути озброєні спеціалісти з вищою освітою. Вже попередній аналіз показує, що сучасна вища школа повинна працювати принаймні у трьох основних прагматиках знання.

Перша – традиційна університетська прагматика просвітницького знання, знання про глибинні закономірності зовнішнього і внутрішнього світу людини, знання, яке наповнено гуманітарними цінностями і дозволяє спеціалісту не просто володіти фаховими уміннями, але й при цьому розуміти своє широке соціальне і культурне оточення, бути здатним до громадянської, просвітницької і культурної діяльності.

Але “суспільство знань” стрімко породжує необхідність оперативного надання утилітарного знання, обслуговування короткотермінових спеціалізованих потреб мінливих ринків праці. Це змушує вищу школу опановувати достатньо нову і незвичну для неї – утилітарну прагматику знання, яка породжує відповідний навчальний дискурс, зміст, форми, методи навчання, відповідну інституціональну структуру та інфраструктуру, відповідну культуру передачі та засвоєння знання тощо. Саме на цю прагматику орієнтовані нетрадиційні провайдери вищої освіти, про які йшлося вище. Вона забезпечує підготовку працівника для конкретних соціально-професійних ролей, ментальність яких обмежена поточною професійною діяльністю.

Перед традиційними університетами постає складна дилема: як оперативно і гнучко задовольняти мінливий і динамічний ринок праці, випускати професіоналів у конкретних галузях виробничих та інших практик (у такому випадку вони ризикують втратити класичні університетські ознаки), і як в той же час працювати на довготерміновий особистісний розвиток студентів, підготовку їх до життя у мінливих, нестійких, невизначених ситуаціях постіндустріальної економіки і постмодерної культури. Тому університети починають серйозно посилювати практичний компонент навчальних програм, засвоювати форми і методи прискореної підготовки, поширювати свою навчальну активність на дорослих, брати участь в різноманітних програмах lifelong learning. Проте, є серйозні сумніви, що традиційний університет може успішно конкурувати з новими провайдерами освіти у забезпеченні короткотермінових потреб ринку праці. Ринок праці змінюється набагато швидше, ніж університети перебудовують

навчальний процес. Крім того, університети перебувають на більшому віддаленні від реальної практики виробництва та інших сфер суспільного життя. Нові провайдери освіти мають набагато більші можливості оперативного маневрування термінами навчання і навчальними програмами, вони інтегровані в реальні професійні практики, мають можливість здійснювати навчання безпосередньо на робочих місцях, на найсучаснішому обладнані і т.д. Соціологічне осмислення вищої освіти має зосередитися також і на цій проблемі, разом з вищими навчальними закладами шукати ефективні моделі опанування утилітарною прагматикою знання у навчальному процесі.

І, нарешті, “суспільство знань” надзвичайно сильно актуалізує дослідницьку прагматику знання. Лише ті країни виживатимуть у жорсткій конкуренції на глобальних ринках, які вироблятимуть більші обсяги наукового знання, знання, яке конвертується у нові високі технології, на яке спирається шостий технологічний уклад. І більш конкурентоздатними будуть ті країни, вища школа яких випускатиме достатню кількість фахівців, здатних оперувати науковим знанням, здатних його виробляти і креативно застосовувати. Якщо наукове знання – перша передумова конкурентоспроможності країни, то країна потребує достатньої кількості продуктивних науковців. Є два джерела поповнення корпусу науковців: запрошення із інших країн і підготовка у вищій школі.

Мабуть, найважливіша і найвідповідальніша функція вищої школи в країнах, які претендують на гідне місце у “суспільстві знань” - підготовка кадрів для наукових досліджень. Далеко не всі вищі навчальні заклади спроможні вирішувати це завдання. Це здатні робити тільки ті університети, які мають серйозні наукові школи, ведуть наукові дослідження на світовому рівні. Тому побоювання щодо швидкої та неминучої загибелі університетів є, на наш погляд, необґрунтованими. Людство ще не винайшло кращої інституції для підготовки науковців, ніж класичний університети. Вони мають принципову перевагу, яка забезпечує ексклюзивну можливість реалізації креативної моделі навчання. Такі університети, крім навчання ведуть дослідження, а університетські професори є не тільки викладачами, але й науковцями, які здійснюють творчий науковий пошук відповідно майже до всіх критеріїв креативної поведінки – діяльність в унікальних когнітивних і практичних ситуаціях, відсутність готових рішень і методик, відхилення від епістемологічних норм, цінність “божевільних ідей” тощо. Такого інституціоналізованого досвіду систематичної креативної поведінки не мають нові провайдери навчання і взагалі навчальні заклади, які не займаються наукою. “Суспільство знань”, таким чином, не просто повертає нас до поєднання наукових досліджень і викладання, але змушує йти далі – будувати навчальний процес за канонами наукового дослідження.