Сторінка
5

Соціологічний аналіз вищої освіти

Потреба в них уявляється тим більш необхідною, що, за словами відомого російського дослідника у галузі філософії освіти В.М. Філіпова, пошук систем освіти, які б відповідали змінам, що відбуваються у суспільстві, призвів до формування нової освітньої парадигми, яка саме і бере за основу принципи фундаментальності, людяності, цілісності. Метою цієї парадигми виступає забезпечення цілісного уявлення студентів про світ, про закони розвитку, які є спільними для природи, людини і суспільства. Її застосування в педагогічній практиці зумовлене необхідністю інтеграції знань, глобалізацією соціальних проблем і потребами нового синтезу. Цілісне ж світорозуміння і формування сучасного наукового світогляду якраз і може забезпечити синергетика, сутність якої полягає у відновленні цілісного світобачення.

Уявляється цілком очевидним, що без формування такого світобачення і світорозуміння та прищеплення його студентам, без принципово нових підходів до організації та здійснення педагогічної діяльності система освіти не може відповідати своєму призначенню з належної підготовки людини до успішного життя й діяльності в умовах глобальної кризи, що охопила всі країни і всі сфери життя: економічну, соціальну й духовну. Як справедливо зазначає відомий дослідних проблем синергетики Р.Г. Баранцев, «наука несе немалу частину відповідальності за гостроту кризи, яку ми переживаємо, виявившись не в змозі ні передбачити, ні розв’язати назрілі проблеми». Вчений спеціально підкреслює свою думку, що, «претендуючи на однозначну визначеність, безумовну об’єктивність, граничну повноту опису, традиційна наука відривалась від життя з його гнучкістю, відкритістю, свободою волі». Суспільство ж все більше потребує підготовки людей, здатних подолати цю кризу. Але, як вже стає практично всім зрозуміло, підготовка таких фахівців неможлива в межах традиційної освітньої парадигми.

Саме через практичну неспроможність сучасної системи освіти готувати таких фахівців вона і опинилась у кризовому стані. Тому наведена Баранцевим характеристика науки цілком стосується і педагогічної науки, яка також потребує принципово нової парадигми. За словами цього дослідника, «у новій парадигмі навчання не може бути викладанням готових істин. Пошуки, сумніви, переживання повинні супроводжувати навчання, залучаючи до цього процесу всіх учасників». Безперечно, на його переконання, що «для цього необхідно, щоб викладач спирався не стільки на книжкове знання, доповнене особистим досвідом, скільки на своє власне, вистраждане у творчих пошуках, можливо підкріплене і вирівняне книжковою інформацією. Необхідно, але не достатньо, бо потребує ще зацікавленої участі аудиторії у русі думки» . Саме цей «рух думки» виступає визначальною умовою розуміння студентом або учнем навчального матеріалу, бо без його осмислення і розуміння навчання взагалі втрачає сенс. Воно перетворюється на ведення конспекту і заучування лише для того, щоб здати іспит чи залік.

Ця теза цілком і повністю співзвучна відомому твердженню великого філософа сучасності М.К. Мамардашвілі, який був переконаний, що доки людина здійснює акт порівняння зовнішніх предметів, які не мають до неї відношення, і не залучає саму себе до акту порівняння – вона не мислить. Вважаємо доречним навести ті думку з цього приводу відомого американського філософа, педагога і теоретика менеджменту Р. Акофа, який зазначає, що «коли навчання не має внутрішньої цінності для людини, тобто вона не отримує задоволення його процесі, воно стає тягарем. Якщо людину примушувати вчити щось, чого вона не бажає знати, навчання втрачає внутрішню цінність і значною мірою втрачає ефективність».

Безсистемні й беззмістовні, часто квазінаукові витвори окремих теоретиків від педагогіки мало чого давали й дають реальній педагогічній практиці. Тому і зміст освіти, й особливо використовувані технології лишаються орієнтованими на викладення певної суми знань і фактичне примушування студентів засвоїти її незалежно від того, чи становлять ці знання для них ту саму «внутрішню цінність». Ще гіршою лишається справа у сфері виховання й особистісного розвитку студентів, яка часто вищою школою просто нехтується. Ці обставини також зумовлюють підвищений інтерес до можливостей теорії самоорганізації й саморозвитку систем, правильне, глибоко обґрунтоване і дидактично вивірене застосування положень якої в системі освіти обіцяє успішно допомогти у розв’язанні розглянутих проблем за рахунок відомого синеретичного ефекту.

Синергетика ж зазначає, що складна відкрита система, яка перебуває під впливом зовнішніх діянь матеріального, енергетичного чи інформаційного характеру, постійно розвивається, набуваючи нових форм і якостей, прагнучи до усталених станів рівноваги. Студент же, за великим рахунком, і являє собою таку відкриту систему, що перебуває в полі інтенсивного впливу величезної кількості різноманітних чинників об’єктивного і суб’єктивного характеру. При цьому певна частина чинників активно сприяє особистісному становленню, професійному і загальнокультурному розвитку студента, інша їх частина здатна здійснювати негативний вплив на студента, гальмуючи процеси досягнення визначених цілей освіти.

Адже, як цілком справедливо зазначав свого часу Х. Ортега-і-Гассет, «кожен з нас складається наполовину зі свого «я» і наполовину з того середовища, в якому він живе. Коли середовище сприяє прагненням нашого «я», ми повністю реалізуємо себе: суспільна атмосфера сприяє нашому самоствердженню і самовиявленню. Те середовище, яке знаходиться всередині нас, завжди відгукується луною на ворожість зовнішнього середовища, сприяє неперервному розпаду нашої особистості, примушує нас вести постійну боротьбу із самим собою». За словами філософа, «такий стан пригнічує нас, заважаючи всебічному розвитку нашої особистості та більш повному розкриттю всіх її здібностей».

Для особистості студента зовнішнім середовищем виступають сім’я і навчальний заклад з його дисципліною і науково-педагогічним складом, засоби масової інформації, насамперед телебачення та Інтернет, найближче оточення інших студентів та товаришів по захопленням (спорт, художня творчість тощо), політичне і соціокультурне середовище країни в цілому. При цьому навіть у навчальному плані його майбутньої спеціальності є дисципліни, які він вивчає із задоволенням, є й такі, які йому не до вподоби, однак він розуміє їхню необхідність і вивчає. А є й такі, що він їх принципово не хоче вчити і «здає» аби як відповідний іспит чи залік. Отже студент виявляється сам на сам з цим середовищем, і всі зазначені та безліч інших чинників у своїй надзвичайно складній взаємодії здійснюють різновекторні впливи на формування і розвиток його особистості. І тільки синергетичний підхід до аналізу освітнього процесу може дати визначити причини відхилень цього розвитку від очікуваного чи бажаного його напрямку та кінцевих результатів.

Подібною ж складною відкритою системою, якій іманентні властивості не лінійності, виступає і сама система освіти. На неї також постійно здійснюють свій вплив різноманітні чинники, пов’язані з процесами політичного, економічного і соціального життя суспільства та його вимогами до майбутніх фахівців. Науково-технічний і соціальний прогрес, розвиток культури і мистецтва, зміна ціннісних орієнтирів і життєвих ідеалів завжди відповідним чином позначаються як на самій системі освіти, так і на результатах її функціонування, тобто на якості підготовки фахівців, на формуванні їх особистісних якостей. Тому системі освіти також притаманні властивості самоорганізації і саморозвитку. Однак, як і будь-яка інша соціальна система, система освіти існує і функціонує в умовах розвиненого управління на кожному її рівні. В процесі ж взаємодії самоорганізації і управління можливі різні варіанти. Оптимальним же з них має вважатися лише відповідність цілей і характеру управління закономірностям самоорганізації системи освіти. Всі інші руйнують систему освіти, спотворюють її зусилля і стають тією «ворожістю зовнішнього середовища», яка, за Х. Ортегою-і-Гассетом, викликає поступовий розпад і руйнування системи.