Сторінка
4

Формування культури писемного мовлення майбутнього вчителя початкових класів

Мовна характеристика кожного стилю (в найзагальніших рисах) визначається, в кінцевому рахунку, метою висловлення і його змістом – тобто екстралінгвістичними факторами. Спільним для усіх галузей науки є «пояснення явищ в конкретній практичній ситуації»; це серцевина всього пізнавального процесу. Саме тут «реалізується система мовних засобів теорії, даючи істинну картину світу».

Отже, поділ наукового стилю на підстилі базується на особливостях змісту наукової інформації.

Велике значення має також і те, на яку аудиторію розрахована повідомлювана інформація.

Той самий зміст семантичної інформації може бути призначений для неоднакових категорій читачів, а залежно від того, на яку аудиторію розрахована інформація, змінюється й добір матеріалу, систематизація його, спосіб викладу, мовні засоби: зокрема інформація може бути оформлена як власне наукова (наукова стаття, монографія), як науково-популярна (науково-популярні, науково-художні тексти) і як дидактична (підручники, посібники).

Хоча умови сприймання, наявність чи відсутність аудиторії, форма спілкування (усна чи писемна), технічні умови передачі інформації належать до вторинних комунікативних функціональних факторів, вони також значною мірою впливають на остаточне формування наукового тексту (оскільки, реалізуючись, стиль не може бути виявлений поза однією з двох форм мовлення та у відриві умов сприймання).

Різновиди наукового стилю, які виникають залежно від форм спілкування (усної чи писемної; монологічної чи діалогічної), обставин спілкування (наявність чи відсутність аудиторії), технічних обставин спілкування (текст, виступ, радіопередача, телепередача), звуться звичайно варіантами стилів.

Характерною рисою варіантів є те, що вони повторюються у різних стилях (тобто існують не тільки як різновиди наукового стилю, а й як різновиди із кожного зі стилів української мови). Основна відмінність між варіантами припадає на синтаксис і фонетичні засоби(і значно меншою мірою на лексичні засоби).

Співвідношення «усна – писемна форма мови» не належить до найпростіших і очевидних при застосуванні його до різних стилів мови. Характер писемної мови значною мірою визначається специфічними умовами спілкування – відсутністю співбесідника у момент висловлення думки. Усне мовлення тут виразно відрізняється від писемного: які б складні думки не висловлювали співбесідники в процесі розмови, вони завжди будуть спиратися на ситуацію, в якій протікає ця розмова.

Невизначену кількість аудиторії, обслуговує, як правило, писемна мова, одиницею якої є текст.

Основною формою вияву тексту є писемна мова. У писемній мові визначаються такі її найважливіші риси:

Вторинність писемної мови (вона спирається на усну мову як на своє природне джерело);

Фіксація мовного матеріалу в просторі й часі (це забезпечує збереження й відтворюваність мовлення і після здійснення акту мовлення);

Графічна матеріальна форма (спирається оптично);

Монологічність;

Більша, ніж в усній мові, увага до регламентації мовних засобів (це випливає з рис, названих вище);

Збільшення ролі засобів суб’єктивно-оцінних оцінок, які заміщують тут інтонацію, міміку, жести;

Традиційність і писемний консерватизм (причина: суворі загальнообов’язкові норми графіки, орфографії та пунктуації);

Більша функціональна диференціація за сферами спілкування; прикріпленість деяких форм спілкування тільки до сфери писемної мови;

Потенціально наобмежана відтворюваність і можливість і можливість дублювання цієї мови у тотожній писемній формі;

Здатність трансформуватися у живу звукову мову, яка не є простою копією писемної мови;

Заміна суб’єкта писемної мови (звідси можливість різного осмислення відтінків змісту).

Стосовно до наукового стилю української мови, зокрема до його писемного варіанту, ці риси характеризуються так:

Вторинність писемної мови по відношенню до усної зберігає й тут свою силу: «Поява науки у писемності, - писав О.О. Потебня, - не є часом її народження, а мовлення з незапам’ятних часів мало значення чисто практичне і разом підготовляло науку».

Що стосується графічної матеріальної форми, то у науковому тексті при незмінності висловлюваного змісту графічна його форма може зазнати перетворень: вона може конструюватися як із гомогенних одиниць (у даному випадку з графем української писемної мови), так і з гетерогенних одиниць (з графем української писемної мови і символів науки – з різними кодами).

Фіксація мовного матеріалу у просторі й часі має для наукового стилю величезне значення: без можливості фіксування здобутої наукової інформації наука не могла б досягти сучасного рівня розвитку. Наявний у науковому стилі є на сучасному етапі розвитку науки вторинним, похідним, бо усне наукове мовлення викристалізовується у писемній формі (у вигляді читанні й продумування писаних текстів, попереднього формулювання думок у вигляді тез). Отже, писемний варіант наукового стилю є його визначальним варіантом.

Монологічність наукового стилю є його переважаючою рисою: основний тип висловлювання тут – це монолог; проте зрідка у специфічний ситуаціях зустрічаються й діалогічні тексти. Досліджуючи їх у порівнянні з монологічним, Л. Куліш свідчить, що «в цілому між вживанням і монологів і діалогів загальнонаукової, спеціальної та загальновживаної лексики істотної відмінності немає». Це значить, що випадки вкраплення у текст діалогічної мови не порушують лексичної тканини наукового тексту, залишаючись компонентами чисто синтаксичного плану, що виразно відрізняє науковий текст від текстів, належних до інших стилів мовлення (наприклад, публіцистичного, де елементи діалогу в монолозі вносять зміни і в його лексичний склад).

Говорячи про писемну мову, Г. Винокур визначав у ній ту особливість, що кожен автор «змушений думати про свою мову, вибирати слова й вирази, тобто діяти стилістично». Це особливо стосується наукового стилю, який в усіх своїх підстилях тяжіє від строгої писемної традиції.

Умови функціонування писемної мови, у свою чергу, викликають якісні зміни в природі компонентів тексту, зокрема в природі лексичної одиниці, яка тут втрачає безпосередній і тісний зв’язок з ситуацією і виявляється значно більшою мірою зумовленою (щодо форми і значення) іншими лексичними одиницями, які її оточують. З другого боку, в писемній формі кожна лексична одиниця чіткіше й виразніше протиставляється іншим лексичним одиницям (близьким за змістом, але таким, що вживаються значно в інших контекстах).

Така риса писемної форми мовлення, як зростання в ній ролі засобів суб’єктивної оцінки (порівняно з усним мовленням), у науковому стилі проявляється досить своєрідно.

Апріорно можна було б твердити, що оскільки в науковому стилі естетична функція мови пов’язана з якістю і точністю викладу, а не із засобами прямого естетичного впливу на читача (як це має місце у стилі художньої літератури), то науковий стиль, підпорядковуючись принципу логічного розгортання думки, як правило не повинен застосовувати засобів, що мають відтінки емоційно-експресивного значення.