Сторінка
2

Регулювання банківської діяльності в Україні та шляхи її вдосконалення

Проблема якості капіталу вітчизняних банків пов’язана також із практикою врахування в його складі субординованого боргу, що призвело до того, що в останні роки нарощування банківського капіталу відбувалось, в основному, за рахунок цього джерела, а не шляхом залучення нових акціонерів. Одночасно це призвело до зростання витрат банків і негативно вплинуло на фінансовий результат їх діяльності.

Слід також зауважити, що субординований капітал, по суті, є строковим депозитом, за яким банки сплачують проценти, що, як відомо, не оподатковуються. Однак це питання є дискусійним, оскільки податкові органи ототожнюють кошти, внесені до банку на умовах субординованого боргу з акціонерним капіталом, дивідендні виплати за яким оподатковуються податком на прибуток.

Важливе місце у складі капіталу банку посідає статутний капітал, мінімальний розмір якого встановлюється в євро на момент реєстрації. Закон “Про банки і банківську діяльність” [2] вимагає, щоб банки коригували суму їх статутного капіталу раз на рік, відповідно до змін валютного курсу (вартості євро в гривнях) на підставі даних річної фінансової звітності. Це щорічне коригування повинно відображатись в обліку на рахунках доходів і витрат та обмежуватися розмірами валового доходу або валових витрат за рік.

Необхідність такого коригування викликає сумнів. Якщо воно здійснюється заради того, щоб статутний капітал, якщо його вимірювати в євро, залишався незмінним, ця вимога непотрібна, оскільки стаття 35 Закону вже вказує на те, що регулятивний капітал банку не може бути менше суми статутного капіталу.

Крім того, відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, компонентами капіталу (включаючи статутний капітал) вважаються „негрошові суми”, що ніколи не переоцінюються відповідно до змін валютного курсу. Тому, якщо дотримуватись вимог міжнародних стандартів, коригування сум статутного капіталу у вітчизняній практиці повинно здійснюватись у формі або випуску додаткових акцій, або виплати дивідендів акціями. Тоді відповідні бухгалтерські записи взагалі не будуть стосуватися рахунків доходів і витрат, що позитивно позначається на прибутковості банку.

Нарешті не зрозуміло, чому коригування обмежене сумою валового доходу або валових витрат за рік. По-перше, валові доходи та витрати не є важливими показниками результатів роботи комерційного банку. Прибуток, як різниця між валовим доходом і валовими витратами, набагато важливіший. Крім того, валовий дохід та валові витрати набагато перевищують статутний капітал типового банку. Тобто ці обмеження, яка б не була їх мета, навряд чи виконуватимуть обмежувальні функції.

Усі ці проблеми засвідчують те, що складно, якщо взагалі можливо, встановити методи коригування, які б мали економічний сенс і відповідали б міжнародним стандартам. Якщо ж дійсно потрібне підтримання відповідного рівня статутного капіталу банку незалежно від змін валютного курсу, то єдиний шлях це зробити – вимагати (або дозволити) самим банкам захистити вартість статутного капіталу шляхом підтримання довгої валютної позиції в євро у сумі, яка дорівнює статутному капіталу.

Особливої уваги заслуговують нормативи щодо інсайдерських позик. У законодавстві розвинених країн Заходу не передбачаються особливі умови кредитування інсайдерів. Засновники (акціонери, учасники) банку отримують дивіденди, і наскільки успішніша діяльність банку, настільки вони більші. Оскільки інсайдерські позики, як правило, надаються на пільгових умовах, то це призводить до погіршення фінансових результатів діяльності банку. Враховуючи те, що цим нормативом передбачено можливість надання інсайдерам кредитів, гарантій та поручительств до 40 % капіталу банку, і ці позики, переважно, є бланковими (тобто спочатку кошти вносяться засновниками до статутного капіталу, а потім значну їх частину ці ж особи забирають назад у вигляді кредиту), то очевидною стає шкода від такого „регулювання” фінансової стійкості банків. Інакше кажучи, Національний банк України спочатку одним нормативом встановлює вимоги щодо необхідного розміру капіталу банку як основи його фінансової стійкості, а іншим допускає можливе зниження його рівня до 40 %, що призводить до погіршення фінансового стану банку. Як бачимо, існуюча система обов’язкових економічних нормативів містить суперечності з боку забезпечення фінансової стабільності банківських установ. З одного боку стверджується, що умови надання кредитів інсайдерам не повинні відрізнятися від загальних умов кредитування, а з іншого – дозволяється надавати позички, акціонеру (засновнику) банку без відповідного забезпечення (бланкові), у розмірі до 50 % його внеску до статутного фонду банку.

Враховуючи ситуацію, яка на сьогодні склалася в банках, а також беручи до уваги те, що значна кількість банків перейшли до категорії проблемних внаслідок недотримання саме нормативів, які регулюють інсайдерські операції, доцільно було б взагалі не використовувати ці нормативи для регулювання фінансової стійкості банків, а позики (як і депозити) надавати (залучати) інсайдерам на загальних умовах.

Проведений аналіз економічних нормативів, які використовує НБУ для регулювання фінансової стійкості банків, дозволяє стверджувати, що незважаючи на значну їх кількість, вони не охоплюють регулювання усіх видів ризиків, що призводить до значного рівня проблемності в діяльності банків, і що є однією з причин несвоєчасного застосування процедури фінансового оздоровлення або прийняття рішення про ліквідацію банку на тій стадії, коли банк ще мав ресурси для розрахунків із вкладниками і кредиторами.

У зв’язку з цим доцільно було б удосконалити діючу систему обов’язкових економічних нормативів шляхом:

– запровадження таких нормативів, як допустимий обсяг проблемних позик (прострочені та безнадійні до повернення), допустимий рівень бланкових кредитів, рівень неробочих активів тощо, що спонукатиме банки до менш ризикової і більш поміркованої діяльності;

– доповнення системи нормативом максимального розміру залучених грошових вкладів (депозитів) населення, який розраховується як співвідношення загальної суми грошових вкладів (депозитів) населення до капіталу банку і максимальне його значення не повинно перевищувати 100 %, що дозволить захистити інтереси вкладників.

Література:

1. Про Національний банк України: Закон України від 20.05.1999 р. № 679-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 29. – С. 570–592.

2. Про банки і банківську діяльність Закон України від 07.12.2000 р. № 2121-ІІІ // Офіційний вісник України. – 2001. – № 1–2. – Ч. 1. – С. 1–52.

3. Інструкція про порядок регулювання діяльності банків України, затверджена Постановою Правління НБУ від 28.08.2001 р. № 368.