Сторінка
7

Риторика української мови в загальноосвітньому і вищому навчальному закладах

Професори академії вважали, що завдяки красномовству людина, навіть незнатна за походженням, може прославитися і досягти найвищих почестей. Риторичні курси у цьому закладі сповнені практичних рекомендацій, як складати різноманітні промови, дають величезну кількість допоміжного матеріалу, зокрема збірок промов, призначених для студентів з метою наслідування. Риторики вчать складати промови посольські (для послів), прощальні (для студентів, які прощаються з батьками перед від’їздом за кордон для навчання), і зустрічні (виголошують після повернення з навчання). Даються практичні настанови: як славити воїнів, героїв, козаків, полководців, царя, короля, суддю, виночерпія і т. д., що слід говорити на похоронах лицарів, воїнів, а також при врученні подарунків; як прощатися з другом; як вітати начальника, гостя, царя; як дякувати за добродійство тощо.

Особлива увага приділялася творчим роботам різних жанрів і диспутам. За гарно виконану роботу студенти могли одержати свічку, шапку, сорочку, хліб тощо. Риторика поряд з вертепними драмами була улюбленим предметом учнів, тому що вона подавала різні готові зразки високомовних речень, порівнянь, прикладів з історії та ін Використовуючи цей матеріал, оратор міг без великих зусиль скласти промову на визначену тему.

Кожний ритор читав свій навчальний курс, який складався з теоретичної частини (лекції, трактати) і практичної (диспутації, діалоги). Кажуть, що в архівах академії збереглося 183 таких рукописних риторик. Основу їх склали давньогрецька і давньоримська риторики, візантійські гомілетики (церковне проповідництво Василя Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Богослова), західноєвропейська риторика середньовіччя, епохи Відродження, французька, іспанська, польська риторики з помітним впливом барокової культури.

Найбільшим майстром риторичного красномовства Києво-Могилянської академії вважали Феофана Прокоповича, випускника академії, а пізніше її ректора, який залишив значну риторичну спадщину. Однією з найяскравіших праць є “ Про риторичне мистецтво ”, у якій він звертається до української молоді: “ Молоді оратори! Поступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а й на благо релігії і Батьківщини… Бо це є та цариця душ, княгиня мистецтв, яку всі вибирають з уваги на її достоїнство, численні бажають з огляду на її користь…”.

Стефан Яворський також був викладачем риторики у Києво-Могилянській академії, його перу належить підручник з риторики “Риторична рука” в якій він виклав теоретичні засади риторики стосовно п’яти її розділів (п’яти пальців “риторичної руки”): інтенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція. У автора – це, відповідно, винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам'ять і виголошення.

Найдавнішим відомим підручником, складеним українським автором, за яким читалася риторика в Києво-Могилянській академії, був курс професора Йосифа Кононовича-Горбацького, прочитаний ним у 1635 р. Написано його латинською мовою за зразком твору римського філософа, письменника й оратора І ст. до н. е. Марка Тулія Ціцерона “Поділи ораторські”. У своєму курсі риторики Й. Кононович-Горбацький на перше місце ставить не форму, а зміст: практичність промови, здатність її автора відгукнутись на актуальні проблеми сучасності. В основу теорії красномовства Й. Кононович-Горбацький кладе ораторську практику, обґрунтовуючи свою думку цитатою з Ціцерона про те, що не красномовство народилося з теорії, а теорія з красномовства. Першочерговою метою оратора автор вважає вміння переконувати. При цьому оратор повинен викликати довір'я слухачів і схвилювати їх, тобто вплинути на розум і почуття. Багато місця відводить учений питанню, чи потрібна ораторові майстерність. На його думку, найбільшого ефекту може досягти той оратор, у якого природні здібності поєднуються з умінням, набутим у процесі навчання й практики, тобто з майстерністю.

Шкільні вправи тих часів, що дійшли до наших днів, є свідченням того, як на уроках з риторики вчили працювати над словом. Вправи, пропоновані учням, підтверджують думку про те, що кожне слово, вжите в новому реченні, виявляє нові нюанси значення.

Викладається риторика на високому рівні і у Переяславській академії. З 1645р. у Переяславський колегії почав діяти клас поетики, у якому вихованці поглиблювали свої знання з класичних мов і допоміжних наук, але насамперед засвоювали поетичну стилістику високої латини, готуючись до класу риторики. Ще у цьому класі , на четвертому році навчання, учні вже самі бралися за перо для написання власних творів, промов та віршів.

Викладання риторики розпочиналось ще в другому півріччі класу поетики і продовжувалось у класі риторики, який було відкрито у 1646 р. У цьому вищому гуманістичному класі учні продовжували вивчення латини і грецької мови, опановували красномовство, тренувались у написанні епіграм, епітафій, од, елегій, промов і поем. Спочатку студенти засвоювали теоретичний матеріал, потім розглядали приклади з теми у творах давніх авторів й отримували практичні рекомендації до застосування правил. Вони повинні були вправно писати твори з найрізноманітніших приводів: до дня ангела, дня народження, з нагоди отримання уряду, вираження співчуття, на похорон тощо.

Важливе значення має рукописний збірник курсів з поетики, риторики і синтаксису, прочитаних тут в 1742-1743 рр. викладачем Пилипом Гошкевичем. Судячи з рукописного збірника, поетику і риторику в Переяславському колегіумі читали протягом одного року. До курсу поетики прилягає риторика, виклад якої Пилип Гошкевич розпочинає з характеристики вітальних орацій, що були надзвичайно популярним жанром у першій половині XVIII ст. Переяславська риторика містить розділ, який називається “Запас слів і допоміжних засобів, необхідних для створення героїчних од, підбір на кожну букву алфавіту образів”. Підбір проведено на матеріалі про давньогрецьких та римських філософів - Демосфен, Сенека; поетів і письменників - Гомер, Геродот, Горацій; полководців - Олександр Македонський, Катіліна, Тулій. Переяславський колегіум мав програму, зокрема, з поетики й риторики, на рівні кращих зразків того часу.

У подальшому розвиток риторики як навчальної дисципліни пригнічується у зв’язку з політичними та соціальними умовами, а також нівелюванням української мови.

У ΧΧ ст. сили набирає академічне красномовство в Україні, хоча й не рідною мовою. Визначними професорами-лекторами були М. Максимович, перший ректор Київського університету, та В.Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця. Відомим вченим-лектором і публіцистом був М. Драгоманов, громадський діяч, один з батьків української національної ідеї. Він читав лекції в гімназії, Київському та Софійському університетах, був одним із засновників вчительських курсів для українських народних шкіл, ініціатором створення україномовних підручників.

Зі стабілізацією суспільного життя у другій половині XX ст. постає дедалі більша потреба в риториці не в самій лише Україні. Проте XX ст. нічого суттєвого в цій галузі не створило, видавалися тільки посібники, написані згідно з канонами античної риторики. Риторику було трактовано як беззмістовну пишноту вислову, її перестають викладати у вузах і школах; у філологічній освіті вона поглинається почасти теорією літератури (наприклад, вчення про стилістичні фігури стає частиною поетики поруч з вченням про тропи). Дослідники вважають, що це була криза риторики як науки і як навчальної дисципліни. Якщо в окремих вишах колишнього Радянського Союзу риторику й читали студентам, то тільки з ініціативи викладачів-ентузіастів на рівні спецкурсів.