Сторінка
3

Риторика української мови в загальноосвітньому і вищому навчальному закладах

Суттєвою професійною якістю педагога вважають ініціативність, що базується на багатій уяві та сприяє появі безлічі нових яскравих ідей, планів. Учені вбачають тісний її зв’язок із самостійністю, що виявляється в умінні критично оцінювати поради і пропозиції інших людей, діяти на основі своїх поглядів і переконань. Зазвичай такі люди активно захищають свою точку зору, своє розуміння проблеми, цілі й шляхи її розв’язання.

Не менш важливою рисою вольової людини вважають рішучість, тобто вміння приймати і втілювати в життя обґрунтовані, виважені й тверді рішення. Зовнішніми ознаками рішучості називають спроможність без вагань, швидко та енергійно переходити від вибору дій і засобів до самого виконання дії, уміння протистояти страху і вдаватися до виправданого ризику.

Крім психологічних засад, варто, на нашу думку, розглянути й соціолінгвістичні,бо риторика як лінгвістична наука розвивається у тісному зв’язку з соціологією. Адже, суспільство визначило певні критерії поведінки (і мовленнєвої зокрема) учителя в суспільстві. Так, мовленню вчителя притаманні нормативність, образність, логічність, висока мовна і мовленнєва культура, багатий словниковий запас, ясність тощо.

Педагогічну професію розглядають як соціальний механізм, створений суспільством для забезпечення потреби у прямому і цілеспрямованому передаванні соціального досвіду. Будучи сферою підвищеної мовленнєвої відповідальності, педагогічне спілкування, закладає основи обміну нормами і цінностями як найважливішими орієнтирами людської діяльності, що пронизують усі сторони життя людини й суспільства, виражають переваги, орієнтацію, інтереси окремих осіб, груп і прошарків суспільства й пов’язані з пізнавальною, творчою і практичною діяльністю.

Слабкою ланкою системи освіти залишається жанрова специфіка навчального спілкування, недосконалість, шаблонність публічного мовлення учнівської та студентської молоді, відсутність навичок добирати і використовувати приклади, аргументувати й логічно вибудовувати власну позицію. Варта уваги професійна комунікативна культура, складниками якої є такі культуроутворювальні компоненти, як емоційна культура (адекватне реагування на вплив довкілля), культура мислення (пов’язана із законами побудови мовлення, з добором виражальних засобів і форм, інформативного матеріалу) та культура мовлення. За багатьма параметрами педагога часто незалежно від волі й бажання, з огляду на виконання ним важливої просвітницької соціальної ролі, сприймають як елемент культури.

Посилення соціальної ролі взірцевого мовлення вчителя зумовлене звуженням кола джерел формування високої мовленнєвої культури; відсутністю державного замовлення на носія гарного українського мовлення; браком мовного і мовленнєвого критерію у визначенні рівня фаховості; дією ментального чинника (комплекс національної меншовартості, престижу мови в суспільстві); втратою інтересу до читання художньої, публіцистичної та науково-популярної літератури; недосконалим мовленням усних і писемних ЗМІ; зниженням якості друкованої продукції; низьким рівнем побутового спілкування в суспільстві; некомпетентністю і байдужим ставленням до свого мовлення публічних людей (політиків, посадовців, журналістів та ін.); бідністю, посередністю й недосконалістю мови реклами.

Аналіз філософських, психологічних, соціолінгвістичних засад риторичної освіти поглибимо, розглядаючи категорії “учитель” і “учень” як учасники риторичного дискурсу.

Учитель і учні як творці й учасники риторичного дискурсу освіти

Основні засади риторичної освіти забезпечують ефективне вивчення риторики в навчальному закладі, основою якої є риторичний дискурс. Ціннісними орієнтирами риторичного дискурсу вважають особистість педагога й учнів як безпосередніх його творців і учасників. Дискурс взаємопов’язаний з мовленнєвим актом: перший є продуктом діяльності другого. Для розуміння проблеми риторичного дискурсу, маємо розглянути сутність терміну “дискурс”.

У сучасній лінгвістичній науці термін “дискурс” сприймається неоднозначно: як тотожне чи синонімічне до понять “текст”, “висловлювання”, “мовлення”, або як окремий термін, над уточненням змісту якого й нині працюють учені. Українська енциклопедія наводить три його значення:

1) одиниця спілкування, більша за речення, в якій наявні міжреченнєві зв’язки, що забезпечують цілісність і зв’язність висловлювання, логіку розгортання думки;

2) висловлення як безпосередня мовна діяльність, що реалізується у конкретній життєвій ситуації, у певній формі спілкування, поведінки, міміки, жестів, настрою мовця, а також у характерних соціокультурних, психолінгвальних умовах, коли на перший план виступає соціальна роль мови;

3) текст (письмовий і усний), об’єднаний наскрізною ідеєю, одним мотивом; розглядається у широкому контексті його творення і сприймання, тобто відбиває національно-культурні, соціальні, психічні умови авторської мовотворчості.

За лінгвістичним енциклопедичним словником, дискурс – це “1) зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними – прагматичними, соціокультурними, психологічними та ін. факторами; 2) текст, взятий у подвійному аспекті; 3) мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмів їх свідомості (когнітивних процесах) ”.

На думку А.К. Михальської, дискурс – “найважливіший складник мовленнєвої події, процес мовленнєвої поведінки, мовленнєвий і невербальний обмін, що відбувається в мовленнєвій ситуації”. Розуміючи цей термін як багаторівневий процес, дослідниця виділяє такі його складники: 1) вербальна (словесна) поведінка; 2) акустична поведінка (гучність, висота тону, інтонування, темп, паузування, ритм); 3) кінетична поведінка (жести, міміка, поза); 4) просторова поведінка (проксеміка, знакове використання простору у мовленнєвому спілкуванні) .

Аналіз літературних джерел засвідчив, що в сучасній науці немає загальноприйнятого визначення поняття “дискурс”. Найчастіше ключовими словами тлумачення є “зв’язний текст”, “текст”, “мовлення”, “процес”, “ситуація”, “комунікативна подія”, “стиль, підмова”, “зв’язне мовлення”, “комунікативна діяльність” тощо.

Творцями риторичного дискурсу у загальноосвітньому навчальному закладі виступають учитель і учні. Сучасна дидактика і психологія розглядає учня як активного суб’єкта риторичного дискурсу , з яким учителеві необхідно будувати стосунки на принципах толерантності, референтності та з урахуванням важливих соціальних настанов. Прийнятною вважаємо тричленну структуру мовленнєвої комунікації в риторичному дискурсі: 1) мовленнєвий портрет учителя; 2) текст (як процес і результат); 3) мовленнєвий портрет учня.

Особистість учителя у дослідженні розглядаємо спільно з особистістю мовця, оратора, яку сприймаємо як “сукупність індивідуальних якостей оратора (розуму, ерудиції, дару слова, методичної майстерності, етичних принципів тощо), що значною мірою визначають реакцію слухачів і дієвість виступу в цілому ”.

Поняття “мовець” багатогранне і передбачає у своїй структурі наявність таких факторів, як комунікативна настанова; знання предмета обговорення; володіння комунікативними навичками; наявність вираженого ставлення до самого себе (тобто самооцінки); ставлення до слухачів і предмета виступу; здатність навіювати слухачам довіру; психологічна стійкість. Поняття “мовець” нероздільно пов’язано з поняттям “риторична особистість”.