Сторінка
1

Стосунки між учителем та учнями в процесі фізичного виховання

Формування та розвиток національної системи фізичного виховання школярів потребує нового змісту та пошуку ефективних форм, засобів та методів підготовки та підвищення кваліфікації вчителів. В її основу повинні бути покладені принципи гуманізму та демократизму, що забезпечить можливість переходу педагога на суб’єкт – суб’єктні засади спілкування з учнями.

Проблемі суб’єктивності учня як учасника навчально-виховного процесу в останній період приділяється багато уваги, однак найпоширенішим у широких педагогічних колах є уявлення про суб’єктивність учня в процесі самовиховання. Тим часом сама специфіка цієї діяльності передбачає першорядну роль її «головної діючої особи». З нашої точки зору, доцільно вести мову про суб’єктивність учня в процесі фізичного виховання. В цьому разі, вживаючи термін «суб’єкт», ми маємо на увазі не лише існування природно притаманних людині мотиваційної сфери, внутрішнього суб’єктивного простору особистості (в такому випадку здається, що суб’єктивність як «самовираз» виникає сама по собі, варто вчителеві «відійти вбік»). Передбачається активна робота вчителя зі створення суб’єктивної позиції вихованців.

З іншого боку, під час аналізу педагогічного процесу беззастережно вважається, що вчитель є його суб’єктом. Однак чи це насправді так?

Чи завжди вчитель залишається суб’єктом щодо теоретичних засад та методичних рекомендацій?

Чи вдається йому втримати таку позицію в ситуації, кому учень є активним учасником, «співавтором» уроку?

Чи достатньо у вчителя засобів підтримки, реалізації заохочення суб’єкт – суб’єктивних стосунків в діаді вчитель – учень? І чи достатньо в дитині засобів для того, щоб бути «насправді суб’єктом», активним співпрацівником вчителя на уроці? В іншому випадку ми матимемо ситуацію, в якій учитель «нібито радиться з учнями», а учні «нібито співпрацюють з учителем».

Зазначимо, що термін «засоби» ми застосовуємо тут в його загально психологічному значенні. Він був уперше запроваджений видатним психологом сучасності Л.С. Виготським і в останні роки набув широкого застосування в світовій психолого-педагогічний науці, де нині широко обговорюється проблема розвитку метакогнітових функцій учня і вчителя як розумових здібностей, що можуть бути застосовані для вирішення найширшого кола проблем і завдань, зокрема, пов’язаних з навчальним процесом.

Досліджуючи роль дорослого в розвитку дитини, Л.С. Виготський вказує, що найпродуктивнішим шляхом активізації такого розвитку є формування «культурних засобів», які дають змогу якісно змінити психічні функції і діяльність дитини, перетворивши їх із натуральних (природних) в культурні.

Саме таке тлумачення ідеї розвитку і повинно відіграти основну роль у визначенні стратегії навчального процесу.

На наш погляд, «культурним засобом», здатним уможливити суб’єктивність дитини в процесі фізичного виховання, є власне фізична культура, на формування якої і повинна, перш за все, бути спрямована робота вчителя фізвиховання.

Лише в такому випадку може іти мова про достеменну співпрацю вчителя й учня в процесі фізичного виховання, а не про псевдо демократичність, яка нерідко перетворюється на відверте потурання. Лише фізично культурна людина може бути суб’єктом не тільки самовиховання, а й залишатися ним у виховному процесі, що здійснюється з участю іншого суб’єкта (вчителя). Тож перед учителем стоїть ніби подвійна мета – формування фізичної культури учнів і впровадження, спираючись за неї, суб’єкт – суб’єктних взаємин на уроці. Це спричиняє додаткові вимоги до його професійної підготовленості.

Повертаючись до вчення Л.С. Виготського, зазначимо, що і вчитель повинен оволодіти засобами побудови власної діяльності, професійної рефлексії (аналітичного ставлення до власної професійної діяльності). Таким чином, професійні рішення приймаються не на підставі безпосередніх реакцій, а опосередковано, через специфічно професійні вміння. Тому не випадково останнім часом учнями – педагогами все послідовніше підкреслюється необхідність активізації суб’єктної позиції студента – майбутнього вчителя, зокрема спеціаліста фізичної культури. У зв’язку з цим постає проблема формування педагогічної свідомості майбутніх фахівців.

Традиційно під час аналізу будь-якої діяльності виділяються дві її сторони – мотиваційна та операціональна, між якими існують складні взаємозалежності. Особливо гостро проблема взаємозв’язку двох вказаних аспектів стоїть під час аналізу такої практико орієнтована діяльності, як педагогічна. У вітчизняній психолого-педагогічній літературі традиційно підкреслюється пріоритет мотиваційної сфери. Однак відсутність необхідних професійних умінь в арсеналі молодого педагога (рефлексивних, діагностичних, аналітичних) породжує фрустрацію, невпевненість у собі і, як наслідок, захисно-звинувачувальну позицію стосовно дитини.

Саме бідність професійного репертуару молодого педагога почасти стає причиною формування авторитетної професійної позиції, а також ригідності – небажання і нездатності змінюватися, рости в особистісному та професійному плані.

Тому проблема гуманізації педагогічної діяльності повинна вирішуватись одночасно в двох напрямах:

формування в майбутніх учителів свідомо суб’єктної професійної позиції;

гуманізація цінностей та установок;

збагачення функціоналу вчителя.

Фактично мова йде про гуманізацію педагогічної свідомості.

Однак вирішення цієї проблеми стане можливим лише за умови реформування всієї системи педагогічної освіти. Сучасна система орієнтована на нормативну модель педагогічної діяльності. Відповідно до даної моделі центральна ланка діяльності педагога – це реалізація на практиці певної стандартної методики. Система навчання та практика в педагогічних вузах побудовані таким чином, що пріоритетне значення надається саме засвоєнню нормативних курсів (теорії та методики навчання, вікової та педагогічної психології…)

Тим часом щораз очевиднішою стає обмеженість та механістичність такої моделі, яка зводить діяльність учителя до виконання функціональної ролі. Нормативна модель педагогічної діяльності виявляється несумісною з вимогами гуманізації школи, забезпечення оптимальних умов для розвитку кожної дитини.

У наш час розумною альтернативою нормативній моделі педагогічної діяльності, згідно з якою центральною ланкою роботи вчителя як практико-орієнтованого спеціаліста є сам процес постійної модифікації нормативної програми відповідно до особливостей окремої дитини та групи дітей.

За такого підходу педагогічна діяльність повинна докорінно змінити свою структуру і максимально наблизитися до структури дослідницької діяльності.

Реалізація дослідницької моделі в педагогічній діяльності потребує, з одного боку, значного збагачення професійного репертуару молодого вчителя, а з іншого – гуманізації професійної свідомості педагогів, її переорієнтації на всебічного врахування природи дитини. Характерним стало вживання терміну «вчитель, що «самооновлюється». Саме постійна зміна вчителем самого себе на основі критичної рефлексії, яка переслідує кілька взаємно пов’язаних цілей: