Сторінка
4

Основні методи та засоби професійного навчання інженерів-педагогів

Зокрема, в Болонській декларації і в її поясненні мовиться, що країни ЄС після об’єднання дістали можливість співпраці в області освіти для розвитку і посилення демократії в Європі. Виклики часу, створення суспільства, заснованого на знаннях, підвищення привабливості європейської системи вищої освіти в світі - ось основні причини, що спонукали 29 країн Європи прийняти сумісну декларацію. Як основні цілі, пов’язані з формуванням європейської зони вищої освіти і промоутінгом цієї системи у всьому світі, виділені наступні положення, які зазвичай іменуються Болонськими принципами:

адаптація системи легко сприйманих і порівнянних ступенів, зокрема, шляхом застосування Додатку до диплому для підвищення конкурентоспроможності європейських громадян на ринку праці та міжнародної конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти;

адаптація системи, заснованої на двох головних освітніх рівнях, які в англомовній традиції іменуються undergraduate і graduate, а в наших умовах можуть іменуватися як бакалаврський і постбакалаврський рівні (постбакалаврський рівень включає магістерський, аналогічний європейському, і рівень спеціаліста, що залишився нам у спадок від радянської системи освіти). Другий рівень навчання можливий лише після успішного закінчення першого, який триває як мінімум три роки (в Україні він триває чотири роки). Ступінь, що присуджується після першого освітнього рівня, повинен бути прийнятним для Європейського ринку праці як індикатор відповідного рівня кваліфікації. Другий рівень повинен вести до ступеня магістра і (або) докторського ступеня, як це відбувається в багатьох європейських країнах;

впровадження системи кредитів - такий же, як і в системі ECTS - як техніка обліку досягнень, так і стимулятор студентської мобільності. Кредити можуть накопичуватися і в середовищі позауніверситетської освіти, включаючи безперервну освіту, за умови, що відповідні кредити визнаються університетами на взаємній основі;

розширення мобільності шляхом подолання перешкод для ефективної практики вільного пересування людей, з особливою увагою до:

студентів - доступ до освітніх можливостей і відповідних послуг;

викладачів, дослідників і адміністративного персоналу - визнання і належне оцінюванню досліджень, викладання і навчання в рамках європейського співтовариства без втрати їх посадового статусу;

сприяння європейській співпраці в області контролю якості навчання з метою розробки порівнянних критеріїв і методологій;

просування необхідних європейських вимірювань у вищій освіті, зокрема, у сфері розробки навчальних планів, міжвузівської співпраці, схем забезпечення мобільності та інтегрованих програм навчання, перепідготовки і досліджень.

Безсумнівно, всі Болонські принципи взаємно переплітаються і невіддільні один від одного. У рамках цієї статті обговорюється тісний взаємозв’язок двох принципів: створення системи кредитів і розширення студентської мобільності. Всупереч розумінню, що розповсюджується серед управлінців нашої освіти, головне в системі кредитів не бюрократична зручність обліку студентської діяльності, а розширення свободи вибору для студентів. Свободу вибору і мобільність студентів потрібно забезпечити, перш за все, на внутрішньоуніверситетському рівні, і лише достатнє вкорінення цієї свободи вибору усередині університетів дозволить розповсюдити мобільність на міжуніверситетський і міждержавний рівні. Вважаємо, що створення системи кредитів повинно йти паралельно з розвитком елективної системи, що розширює свободу вибору навчальної траєкторії для студента.

Елективну систему - Elective system (ES) - можна назвати прародителем кредитно-модульної системи. Основа ES була закладена ще в двадцяті роки XIX століття в Гарвардському університеті, а потім успішно продовжена президентом Гарвардського університету Чарльзом Еліотом (1834-1926 рр.; роки президентства 1869-1909 рр.).

Еліот виділив такі основні проблеми університетського життя, які змусили керівництво Гарварду прийняти елективну систему:

1. Необхідність утримування в коледжі великого контингенту викладачів; проведення одного і того ж заняття кілька разів у випадку, якщо є паралельні групи;

2. Нав’язування траєкторії і програми навчання студентові;

3. Відсутність свободи вибору в навчанні; аудиторний контроль, лінійна траєкторія;

4. Відношення до студента як до дитини, а не як до чоловіка (треба відзначити, що за часів Еліота в коледжах і університетах навчалися переважно хлопчики з багатих сімей);

5. Неможливість вносити нові навчальні курси, що відображають сучасний стан науки і розвитку суспільства.

Методи професійного навчання інженерів-педагогів під час навчання у вузі

Студенти педагогічних спеціальностей за програмою вивчають предмети, що дозволяють пізнати не тільки педагогічний досвід, традиції інших країн, а й власні освітні традиції.

Організація розумових дій у навчальному процесі, зокрема на лекціях, може бути здійснена наступними методами: створенням і рішенням проблемних ситуацій, що активізують питання, умови для організації, самостійної роботи під час лекції, елементи ігрової ситуації; виклад навчальної інформації методом міркування вголос; використання у процесі лекції і навмисних цілеспрямованих помилок.

Особливе місце у формуванні у студентів педагогічних спеціальностей ціннісного ставлення до вітчизняних культурно-освітніх традицій є такий метод навчання як проблемний. Звичайно, на сьогоднішній день такий метод стає своєрідною традицією, що сформувалась на даному етапі розвитку освіти.

Рівень проблемності навчання визначається складністю проблемних ситуацій, завдань, питань, використовуваних у процесі формування знань що навчаються. В даний час немає чіткого визначення рівнів проблемності.

Наприклад, И.А. Ликов визначає рівень проблемності як максимальну величину пізнавальної задачі. Така оцінка дає якісне вираження рівня, але практично користатися нею для оцінки рівня проблеми не представляється можливим.

На думку М.И. Махмутова, "рівень проблемності навчання відбиває зміст навчального матеріалу і наявність у ньому навчальних проблем різної складності". Цей рівень визначається також типом самостійних дій того, якого навчають, (репродуктивного, пізнавально-практичного, репродуктивно-пошукового і творчого). На цій основі він виділяє чотири рівні проблемності:

рівень, що обумовлює репродуктивну діяльність;

рівень, що забезпечує застосування колишніх знань у новій ситуації;

репродуктивно-пошуковий рівень;

творчий рівень.

Таким чином, кожному типу діяльності відповідає свій рівень проблемності. Однак, на наш погляд, творча діяльність студента може бути організована і на порівняно простій проблемі, отже, розглянута градація рівнів не враховує рівня складності проблеми, вона може лише припускатися.

У своїй практичній діяльності ми погоджуємо рівень проблеми зі звичним для викладача розподілом навчального матеріалу по темах і питанням.

У зв'язку з цим можна виділити три основних рівні проблемних ситуацій, виходячи з їхньої складності: