Сторінка
10
1. Віддієслівні іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос, як правило, на суфіксі: навча'ння, завда'ння, запита'ння, чита'ння, визна'ння, вида'ння, пізна'ння, посла'ння.
Але є й відхилення від цього правила: обла'днання (набір механізмів тощо), не'хтування, бі'гання, ко'взання.
2. Наголос у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к(а) у множині переходить на закінчення: вказі'вка — вказівки', учи'телька — учительки', ла'стівка — ластівки', го'лка — голки', пи'санка — писанки'. Але: ро'дичка —ро'дички, сусі'дка — сусі'дки, верхі'вка — верхі'вки.
3. У багатьох двоскладових прикметниках наголос падає на закінчення: вузьки'й, кружни'й, легки'й, липки'й, мілки'й, низьки'й, нови'й, нудни'й, пісни'й, різки'й, сипки'й, скучни'й, стійки'й, стічни'й, страшни'й, тверди'й, тісни'й, тонки'й, трудни'й, тяжки'й, черстви'й, чітки'й, чутки'й, шкільни'й.
У прислівниках, утворених від названих вище прикметників, наголос падає на перший склад: ву'зько, ле'гко, мі'лко.
4. У дієсловах перший склад закінчень -емо, -имо, -ете -ите не наголошується: несемо', несете' (а не «несе'мо» «несе'те»); ідемо', ідете' (а не «іде'мо», «іде'те»); пі'демо, пі'дете; бу'демо, бу'дете; гурко'чемо, гурко'чете.
5. Треба запам'ятати наголос у словах, в яких найчастіше допускаються помилки: аге'нт, бюлете'нь (множина: бюлете'ні), кулінарі'я, ви'падок, діало'г, докуме'нт, моноло'г, ім'я', катало'г, некроло'г, експе'рт, кварта'л, кіломе'тр, компромі'с, кропива', мережа', одина'дцять, озна'ка, о'птовий, пеня', пере'пис, пере'пустка, предме'т, при'ятель, при'ятелька, руко'пис, середи'на, спи'на, співробі'тник, ти'тульний, цеме'нт, чергови'й, чотир-на'дцять, шофе'р.
Отже, орфоепія стосується насамперед усної форми мови (мовлення), тобто вона вчить, як мають вимовлятися ті чи інші звуки в певних фонетичних позиціях, у певних сполученнях з іншими звуками, в окремих граматичних формах, у групах слів, подекуди і в поодиноких словах. Традиційно правила літературної вимови розглядаються в системі голосних, приголосних, сполучень приголосних, наголосу.
Система засвоєння орфоепічних знань у початкових класах
Значення і місце орфоепії у шкільному курсі української мови обумовлене тією роллю, яку відіграє її звукова сторона. Звуки є матеріальним засобом реалізації лексичних і граматичних значень, будівельним матеріалом для слів і словоформ. Усі мовні значення — і лексичні, і граматичні — виражаються за допомогою звуків і поза звуковою формою не існують.
Орфоепія — складова частина загальної структури мови, одна з її систем. Таке розуміння орфоепії дає можливість побудувати вивчення лексики і граматики на орфоепічній основі, здійснюючи цим самим принцип випереджаючого навчання усного мовлення, і вивчати теоретичні відомості з фонетики не ізольовано, а як перший рівень цілісної структури рідної мови. Розкрити учням роль у мові звукової сторони, показати зв'язок орфоепії з лексичними і граматичними явищами — важливе теоретичне завдання вивчення мови в школі, бо «без знайомства з орфоепічною системою мови неможливе її теоретичне чи практичне вивчення».
Вивчення орфоепії сприяє засвоєнню учнями норм усного і писемного мовлення. В цьому виражається її тісний зв'язок з орфографією, фонетикою та графікою.
Практичні завдання орфоепії на уроках рідної мови в початкових класах можна сформулювати так:
1. Розвиток звукової культури учнів.
2. Формування і удосконалення прийомів звуко-буквеного розбору.
3. Формування умінь визначати орфограми на основі звукового аналізу.
Формування вимовних навичок у дитини здійснюється в процесі наслідування і проходить кілька етапів. У ранньому віці в результаті послідовного засвоєння комплексів рухів таких органів мовного апарату, як дихальне горло, голосові зв'язки, язик, нижня щелепа, губи та піднебіння, у дітей розпочинає формуватися звуковимова. Усі ці компоненти рухів координуються зі слуховими враженнями та уявленнями. Поступово між окремими слуховими уявленнями про звуки мовлення і відповідними артикуляційними рухами встановлюються тісні взаємозв'язки.
При цьому слід пам'ятати, що „формуючись у процесі наслідування, орфоепічні навички дітей раннього віку ґрунтуються на неусвідомленій основі. Вони підпорядковані процесу безпосереднього пізнання речей і явищ навколишнього світу”. Раннє розуміння дитиною слів базується не на звучанні, а на загальному сприйнятті ритміко-мелодійної структури слова чи фрази. А тому навіть окремі недоліки у вимові при збереженні загальної ритміко-мелодійної структури слова (кількості складів, наголосу) не впливають істотно на розуміння його змісту. На наступних стадіях оволодіння мовленням у процесі наслідування дитина засвоює вимовні особливості і орфоепічну систему літературної мови (чи діалекту) тих носіїв мовлення, з якими вона повсякденно спілкується.
Прийшовши до школи, дитина повністю володіє сформованими вимовними навичками, які виявляються у вимовлянні окремих звуків (голосних та приголосних), їхніх сполучень, окремих граматичних форм, у способах наголошування слів. Сформовані в процесі неусвідомленого наслідування вимовні навички дошкільників не завжди відображають орфоепічні норми даної мови. Тому з початком шкільного навчання виникає необхідність приводити вимовні навички окремих дітей у відповідність з орфоепічними нормами літературного мовлення.
На уроці вчитель ставить завдання — створити максимальну кількість мовних ситуацій і насамперед спеціально дібраних вправ для закріплення цих зв'язків і подолання явищ інтерференції (змішування умінь і навичок, сформованих, наприклад, українською літературною мовою і діалектом). Ці явища, за даними психологічних досліджень, активно виявляються на етапі формування нових орфоепічних навичок. Слід брати до уваги, що в процесі переучування особливо важливо мотивувати навчальні дії школярів, забезпечити їхнє свідоме ставлення до роботи, пов'язаної з виробленням правильної вимовної навички на місці неправильної.
Оволодіння правильним усним мовленням — процес, який складається з активних дій дитини: фізичних рухів мовних органів (зовнішні дії) та зусиль інтелектуально-емоційних (внутрішні дії). Із багатьох дій, які учень виконує на уроці в процесі мовного спілкування, виділяються ті, без яких орфоепічні навички сформувати неможливо:
активна вимова і слухання мовних одиниць (робота органів мовлення — фізичні рухи м'язів мовного апарату; напруження слухових органів);
розуміння мовних одиниць: співвідношення комплексів звуків (морфем, слів, речень) із позамовною реальністю;
постійне зіставлення власної вимови із зразками орфоепічно правильного мовлення (робота фізіологічного апарату мовлення);
запам'ятовування (робота пам'яті).
Наведені компоненти процесу формування в учнів орфоепічних навичок свідчать, що, крім механічних дій, які ґрунтуються на наслідуванні, для цього процесу обов'язковими є і розумові операції (дії). На цій основі процес формування фонетичних навичок не може протікати стихійно, він має бути організований як навчальний, педагогічно спрямований, а самі ці навички повинні стати в один ряд з іншими навчальними навичками.