Сторінка
1
Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р. в Україні можуть функціонувати банки як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки поділяють на ощадні, інвестиційні, іпотечні та розрахункові (клірингові). Появу в українському законодавстві інвестиційних банків можна вважати якісним моментом у банківській практиці, оскільки раніше цю нішу займали інші структури.
Інвестиційний банк – це фінансово-кредитний інститут, який спеціалізується на операціях із цінними паперами (їх випуск та розміщення) з метою залучення додаткових грошових коштів, а також на довгостроковому кредитуванні своїх клієнтів, серед яких може бути і держава.
Інвестиційні банки мають тривалу історію. У 1902 р. “Банківський довідник Ренд-Макнеллі” вперше відніс до інвестиційних банків нью-йоркський Сіті-Банк. Спочатку функції цих банків виконували акціонерні банки та інвестиційні компанії, які приймали депозити, проводили операції з акредитивами, купували та розповсюджували цінні папери. Багато банків на той час активно користувалися грошима вкладників, розміщуючи їх на ринку у спекулятивні цінні папери та гарантуючи спекулятивні випуски. Коли у 1929 р. відбувся великий біржовий крах, більша частина банків збанкрутувала саме внаслідок зазначених причин, а вкладники банків втратили свої заощадження. З метою посилення контрою за ринком цінних паперів у 1933 р. у США були прийняті закони при банки і цінні папери (Закон Гласса-Стігала і Закон про цінні папери), призначенням яких був захист інтересів суспільства та інвесторів від фінансових ризиків.
Закон Гласса-Стігала відокремив комерційні банки від філій, які займалися інвестиційною діяльністю, у результаті чого банки вже не мали змоги використовувати гроші вкладників з спекулятивною метою на фондовому ринку. Він заборонив федеральними банкам гарантувати розміщення цінних паперів, крім зобов’язань казначейства США та деяких урядових, і вести операції з цінними паперами за власний рахунок.
Діяльність інвестиційних банків має свою специфіку у різних країнах. Залежно від ролі банків на ринку цінних паперів виділяють три моделі ринку: небанківську (американську), банківську (європейську) і змішану.
Для США типовими є інвестиційні корпорації, які розміщують власні кошти та кошти кредитних інститутів у цінні папери. Вони стали основними фінансовими посередниками між фірмами, які відчувають нестачу коштів для довгострокових вкладень, і вкладниками капіталу на тривалий строк.
У таблиці 1 подано інформацію про десятку найбільших американських інвестиційних банків за розмірами розміщених ними цінних паперів у 1998 році.
Японія має свої закони у галузі цінних паперів, які дуже нагадують американські. У цій країні роль інвестиційних банків виконують траст-банки та міські банки. У 1982 р. банківський закон дозволив комерційним банкам додатково займатися торгівлею цінними паперами і разом з цим отримати доступ для торгівлі на Токійській фондовій біржі. Раніше це була монополія брокерських фірм.
Таблиця 1
Десять найбільших інвестиційних банків США (1998 р.)
Щодо банківської моделі організації ринку цінних паперів (для неї не створено подібного законодавства), то вона дає можливість комерційним банкам надавати інвестиційні послуги у певних межах.
Найбільш завершений вигляд ця модель має у Німеччині. Тут створюються інвестиційні товариства, які спрямовують гроші вкладників в акції, боргові цінні папери та земельні ділянки. Для прямого фінансування промисловості зазначені товариства широко залучають заощадження населення. Щодо комерційних банків, то вони контролюють великі пакети акцій підприємств, активно впливають на їх господарську діяльність, тобто є стратегічними інвесторами.
У Великобританії діють інвестиційні компанії різного профілю та торгові банки. Такі банки, крім традиційних банківських операцій, займаються управлінням портфелями цінних паперів акціонерних товариств, пенсійних фондів, страхових компаній тощо. Англійські інвестиційні банки – потужні фінансові інститути: у 1991 р. їх вкладення у цінні папери держави та компаній досягли 108,375 млрд. фунтів стерлінгів.
Бізнес-банки та інвестиційні будинки створюються у Франції. Перші спеціалізуються на довгострокових операціях, передусім вкладанням коштів своїх клієнтів в акції. Після банківської реформи 1966 р. їм було дозволено проводити короткострокові операції, через що вони стали подібними до універсальних банків, основна діяльність яких – “управління участю”. Щодо інвестиційних будинків, то вони виконують аналогічні функції.
Змішана модель організації ринку цінних паперів відрізняється присутністю та діяльністю на ринку як банків, так і спеціалізованих інвестиційних інститутів.
Серед 30 країн із розвиненим ринком цінних паперів приблизно 40–45 % – це країни з небанківським ринком, 40–45 % – зі змішаним ринком і 10–15 % мають суто банківський характер. Як відомо, в Україні стихійно була обрана змішана модель організацій ринку цінних паперів, в якій присутні комерційні банки з усіма правами на операції з цінними паперами поряд з небанківськими інвестиційними інститутами.
Інвестиційні банки, на відміну від комерційних, не обмежені у напрямах своєї діяльності. Розглянемо ці напрями більш детально.
Виведення на ринок нових випусків боргових зобов’язань та акцій приватних фірм і урядових органівє однією з основних послуг, які надають інвестиційні банківські фірми. Новий випуск акцій або облігацій носить назву первинного розміщення. Якщо компанія ніколи раніше не пропонувала свої цінні папери для публічного продажу, то таке первинне розміщення називається нерегулярним, а якщо вона вже має акції, які обертаються на ринку, то це регулярне розміщення. Коли компанія вирішує розмістити нові акції випуску цінних паперів, то у неї є можливість зробити це за допомогою публічного розміщення або закритої підписки. Більшість компаній емітентів надає перевагу гарантованому розміщенню, щоб реальне рішення про характер розміщення емісії лягло на інвестиційний банк. Процес, у ході якого інвестиційні банки гарантують викуп нового випуску цінних паперів за фіксованою ціною, отримав назву андеррайтингу.
Коли компанія пропонує нові цінні папери і звертається до інвестиційного банку, то він надає гарантії у тому, що емітент отримає за свій випуск цінних паперів обумовлену у контракті суму. Якщо розмір емісії великий, то інвестиційний банк запрошує партнерів і організовує емісійний синдикат для того, щоб розподілити фінансовий ризик, з яким пов’язано продаж нового випуску цінних паперів. Не всі інвестиційні банки використовують процедуру синдикату. Існує, наприклад, процедура купленої угоди, яка з’явилася у 1991 р. Вона полягає в організації інвестиційними банком випуску цінних паперів із гарантією купівлі за фіксованою ціною у випадку неможливості їх розміщення (зазвичай за облігаціями, резервними зобов’язаннями і простими акціями). Провідний менеджер або група менеджерів пропонують потенційному емітенту видати зобов’язання купити певну кількість цінних паперів з певним відсотком доходу і строком погашення за обумовленою ціною. Емітент, у свою чергу, акцептує або відхиляє пропозицію. У першому випадку це означає, що інвестиційний банк укладає куплену угоду.