Сторінка
2

Сутність та специфіка діяльності інвестиційних банків у сучасних умовах і потенціал їх створення в Україні

Істотною операцією інвестиційних банків стає торгівля цінними паперами на вторин­ному ринку. У зв’язку з цим інвестиційний банк може виконувати функції брокера, заробляючи комісійні за зведення разом покупців і продавців, а також функції дилера, коли він працює з деяким запасом цінних паперів, за яким виконуються накази на купівлю-продаж за власний рахунок. Коли інвестиційний банкір виступає у ролі дилера, то гово­рять, що він “робить ринок” цінного паперу, що продається. У цьому випадку його називають маркет-мейкером. Він отримує свій прибуток за рахунок курсової різниці.

Для захисту від втрат інвестиційний банк використовує процедуру хеджування, тобто мінімізацію цінового ризику за наявною пропозицією через відкриття протилежної (строкової або опціонної) позиції за тим же самим фінансовим інструментом із наступним її заліком. Завдання такої процедури – фіксація певного рівня ціни або курсу за допомо­гою строкової угоди.

Ще одними видом діяльності інвестиційних банків є проведення злиття або поглинання (merger and acquisition business, M&A), якими з 1960-х років займається більшість інве­стиційних банків. Дані угоди приносять банкам популярність серед широкого загалу і фактично роблять із них “суперзірок”, які часто згадуються у засобах масової інформації, не говорячи вже про фінансову пресу. M&A проводиться спеціалізованим департаментом по злиттю та поглинанню, в якому працює висококваліфікований персонал, завданням якого є визначення фірм із залишком вільних коштів і можливістю придбати інші фірми, компанії, які могли б бути продані, а також фірм, які могли б бути привабливими для інших фірм як об’єкти поглинання. Основний мотив для більшості злиттів – бажання збільшити вартість об’єднаної фірми. Наприклад, якщо компанія А і В зливаються разом, щоб утворити компанію С, то вартість останньої повинна перевищити сумарну вартість взятих окремо компаній А і В.

Ще один вид діяльності – продаж та інвестиції у нерухомість. З 1970-х рр. великі інституційні інвестори почали все більше цікавитися вкладанням у нерухомість. Звичай­но, що за сучасних умов, коли в структурі світового інвестиційного багатства частка нерухомості становить 35,6 % (для порівняння: частка облігацій – 26,6 %, акцій – 23,0 %), інвестиційні банки не могли залишатися осторонь від роботи з нерухомістю. Тому банки почали створювати спеціальні відділи для роботи з нерухомістю або філії, які пропонували клієнтам купити або продати офісні будівлі, торговельні центри, сільськогосподарські угіддя тощо.

Протягом 1995–2000 рр. річні темпи приросту прибутку в середньому по інвестиційній індустрії у світі становили близько 36 %, а темпи зростання чисельності персоналу досягли 8 % на рік. Таким чином, галузь накопичила достатні ресурси, щоб стійко перено­сити циклічні спади на фінансовому ринку. Спостерігався активний процес внутрішнього і міжнародного злиття та поглинання, що вилився у створення компаній з надання широкого спектра фінансових послуг. Це дозволило забезпечити фінансову стабільність, протидіяти непередбачуваності ринку, а також об’єднати інвестиційні банки з більш великими банківськими холдингами.

Однак банки в той момент не могли передбачити небезпеку, пов’язану з технологічним сектором, на який було покладено невиправдані надії. Особливо складним для банків­ського сектора став 2001 р. Результатом спаду стало падіння на 50 % прибутків інвестицій­них банків, скорочення на 56 % обсягів угод щодо злиття та поглинання, скорочення на 30 % обсягів угод щодо розміщення акцій і падіння на 20 % розміру комісійних винагород.

Найбільшою проблемою, що стосується всіх інвестиційних банків світу, є бажання відвоювати свої позиції на ринку у традиційних комерційних банків, які протягом останніх двох років активно та результативно переключилися на інвестиційну діяльність. Коли розпочалася криза, ці банки фактично отримували доходи від кредитування на своєму попередньому рівні і крім цього, продовжували отримувати прибуток від обслуговування угод щодо злиття, поглинання і управління пакетами акцій, тобто операцій, які завжди вважалися найбільш вигідними для інвестиційних банків.

Сьогодні можна з упевненістю констатувати, що майже сімдесятирічна практика застосування Закону Гласса-Стігала виявила ряд протиріч між інвестиційними і комерцій­ними банками на фінансовому ринку. Ізоляція будь-якого банківського інституту від ринку цінних паперів виявилася безперспективною. Поступово грань між комерційними та інвестиційними банками стирається. Визначити чітку різницю стає все далі важче. Не тільки інвестиційні банки все більше займаються операціями, що відносять до сфери діяльності комерційних банків (наприклад, Goldman Sachs, Merrill Lynch Lehman Brothers створили власні банківські підрозділи), але й останні розуміють перспективу втрати найбільш престижних і вигідних клієнтів і готуються “дати бій” інвестиційним банкам на їх полі.

Очевидно, що принципи функціонування інвестиційних банків викликають певний інтерес в українських бізнесменів, оскільки в Україні банки з такою спеціалізацією повин­ні тільки-но з’явитися. Поки що вітчизняних інвестиційних банків за західними стандар­тами немає.

Аналіз українського законодавства дозволяє зробити висновок, що вітчизняні комерційні банки мають право здійснювати інвестиційну діяльність та операції з цінними паперами на підставі письмового дозволу НБУ за винятком, якщо інвестиція в будь-яку юридичну особу становить не більше ніж 5 відсотків регулятивного капіталу банку, а також якщо юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде винятково діяльність з надання фінансових послуг. Пряма чи опосередкована участь банку у капіталі підприєм­ства не повинна перевищувати 15 % капіталу банку, а сукупні інвестиції – перевищувати 60 % розміру капіталу банку.