Сторінка
1

Гра як засіб соціальної адаптації дитини до умов дитячого садка

В умовах сучасних радикальних змін у соціальній, політичній, економічній сферах життя Україна чітко визначила орієнтири на входження в освітній та життєвий простір Європи. В державі здійснюється модернізація освітянської діяльності, мета якої – створити умови, за яких більша частина людей, скориставшись усіма здобутками й перевагами національної системи освіти та науки, зможе бути соціально мобільною, активною й творчою в європейському співтоваристві.

Національна доктрина розвитку освіти України у ХХI столітті, закони України "Про освіту", "Про дошкільну освіту", Базовий компонент дошкільної освіти в Україні утверджують дитину як найвищу цінність, а як один із головних напрямів освітянської діяльності визначають стратегію на забезпечення життєздатності дитини, що передбачає її гармонійну адаптацію та функціонування в соціальному середовищі.

Тож актуальності нині набуває проблема соціальної адаптації особистості на етапі дошкільного дитинства як сенситивного для засвоєння сукупності суспільних норм. Відправні теоретико-методологічні засади цієї проблеми сформульовані у працях А. Авцина, В. Войтко, О. Кононко, А. Налчаджяна, Б. Паригіна, О. Петровського, В. Слюсаренка, Г. Царегородцева та ін.

Особливого значення в дослідженні процесу адаптації дітей до дошкільного навчального закладу набувають науково-експериментальні доробки таких його аспектів, як: теоретико-методологічні засади адаптації дітей дошкільного віку до дитячого садка (Н. Аксаріна, Н Ватутіна, Л. Голубєва, О. Кононко, Р. Тонкова-Ямпольська та ін.); педагогічні умови забезпечення адаптації молодших дошкільників (Н. Аксаріна, Н. Ватутіна, Ж. Юзвак, E. Schmit-Kolmer, Bleuler); комплексна взаємодія педагогів, психологів, медиків і батьків у період адаптації дитини (А. Атанасова-Вукова, Л. Голубєва, Г. Гриднєва, В. Манова-Томова, Р. Тонкова-Ямпольська та ін.); наступність виховної роботи в групах раннього та молодшого дошкільного віку (В. Манова-Томова), адаптація до цілодобової групи (Т. Жаровцева); пристосування дітей-сиріт (Т. Науменко, С. Нечай, З. Плохій та ін.).

Соціальна адаптація відбувається практично протягом усього життя людини. Старший дошкільний вік – кінцевий етап початкової ланки соціалізації особистості на рівні дошкільного навчального закладу. Згідно з експериментальними дослідженнями прихід у дитячий садок потребує від дитини оволодіння системою таких складових соціальної адаптації, як: усвідомлення соціальної ролі "Я-дошкільник", розуміння нового періоду свого життя, уміння прилаштовуватися до життя в дошкільному закладі, особистісна активність у встановленні гармонійних зв’язків із соціальним оточенням, дотримання норм, правил групи, що потребує вміння унормовано поводитися, відстоювати власні думки, позицію (Н.Ватутіна, О. Кононко, С. Курінна, І. Печенко та ін.).

Входження в нове соціальне середовище, яким для дитини є дитячий садок, ускладнюється необхідністю зорієнтуватися в незнайомій ситуації та активізувати адаптаційні ресурси. У непідготовленої дитини дотримання нового режиму і ритму життя, виконання нових вимог, обов’язків та функцій викликають певні труднощі, провокують виникнення таких явищ як “адаптаційний синдром”, “адаптаційна хвороба” (Т. Богуцька, О. Боделан та ін.). Несприятливі умови оточуючого середовища, пов'язані з погіршенням соціально-економічних та екологічних умов, зумовлюють послаблення здоров’я, появу небажаних тенденцій у міжособистісній взаємодії дошкільників, гальмують процес пристосування до дошкільного навчального закладу (Д. Дзюбко, С. Нечай, Т. Науменко, З. Плохій, О. Проскурняк).

Незадовільні соціально-економічні умови життя значної частини нашого суспільства вплинули на визначення родиною початку відвідування дітьми дошкільного навчального закладу. Прихід дитини у віці 5-6 років до дитячого садка з метою підготовки до школи – характерна ситуація для невеликих міст та сільської місцевості. Порівняно з постійним контингентом груп старших дошкільників, сформованим на етапі раннього або молодшого дошкільного віку, кількість таких дітей в експериментальних закладах становила 32%.

Експериментальні дослідження (Н. Ватутіна, І. Дубровіна, О. Кононко, С. Нечай) свідчать про те, що пристосування до дошкільного навчального закладу відбувається значно легше за умови включення дитини в різні види діяльності: спілкування, музично-театралізовану, предметно-практичну, ігрову. З огляду на це, слід сповна використовувати адаптаційно-розвивальні можливості ігрової діяльності.

Сучасні психолого-педагогічні дослідження набули тенденцій, що вказують на інтенсивні пошуки теоретиків і практиків у царині оновлення змісту дошкільної освіти, створення психолого-педагогічних умов оптимального розвитку дітей у дошкільному навчальному закладі та родині, розробки методик, освітньо-виховних технологій (Л. Артемова, Т. Алєкєєнко, І. Бех, А. Богуш, С. Ладивір, З. Плохій, Т. Поніманська, В. Оржеховська, К. Щербакова та ін.).

Однак безпосередньо проблема розробки та впровадження педагогічних технологій оптимізації процесу адаптації дітей до дитячого садка з використанням адаптаційно-розвивальних можливостей ігрової діяльності не була предметом спеціального дослідження і на сьогодні залишається не вирішеною в теорії та виховній практиці. Саме це спонукало нас до вибору теми дослідження ,,Гра як засіб соціальної адаптації дитини до умов дитячого садка”.

Об’єкт роботи: процес соціальної адаптації дітей в умовах дошкільного навчального закладу.

Предмет роботи: ігрові засоби оптимізації соціальної адаптації дітей дошкільного віку до дошкільного навчального закладу.

Механізм соціалізації та адаптації дитини дошкільного віку

У дошкільний період життя дитини формуються і основи її соціальної компетентності. Соціально компетентна дитина здатна до самовизначення у взаєминах з іншими людьми та вирішення ситуацій моральної поведінки. Для формування такої позиції дитині необхідне позитивне сприйняття себе та інших, оптимістичне світосприйняття. Формування соціального досвіду старших дошкільників включає розвиток свідомого ставлення до своїх обов’язків, інтересу до нової соціальної інформації, бажання співдіяти з іншими членами суспільства на засадах моральних цінностей. Чим більше збагачується такими цінностями досвід дитини, тим значніше авторитет дорослих, які, на думку дитини, відповідають моральним критеріям.

У працях Л.С. Виготського, О.М. Леонтьева, С.Л. Рубінштейна розкрито соціальну зумовленість психіки людини, висунуто положення про те, що особистість формується в контексті діяльності і не є пасивним продуктом соціального середовища .

В ролі основного механізму соціалізації Т. Парсонс визначає пристосування. Більшість дослідників стверджують, що адаптацію можна розглядати як складову соціалізації і як її механізм. Тому розрізняється два види адаптації – психофізіологічна та соціально-психологічна, що перебувають у взаємозв'язку.

При цьому соціально-психологічна адаптація являє собою оволодіння особистістю ролі під час входження в нову соціальну ситуацію, це – конкретний процес соціалізації. Адаптація є лише одним з елементів соціалізації поряд з іншим, не менш важливим, – активністю особистості, її творчим вибірковим ставленням до середовища, активним відтворенням соціального досвіду, перетворенням наявних соціальних умов і форм. Отже, соціалізація постає як єдність адаптації та активності особистості: засвоєння норм і цінностей соціального середовища відбувається у взаємозалежності і взаємозв'язку з активністю індивіда.