Сторінка
5

Трудове виховання дітей молодшого шкільного віку в сім’ї

Все сказане зовсім не означає, що потрібно якомога раніше відволікати дитину від гри і переводити на робочі зусилля і на робочу турботу. Такий переклад не принесе користі, він буде насильством над дитиною, він викличе у неї огиду до роботи і підсилить прагнення до гри. Виховання майбутнього діяча повинне полягати не в усуненні гри, а в такій організації її, коли гра залишається грою, але в грі виховуються якості майбутнього працівника і громадянина.

Для того, щоб керувати грою дитини і виховувати її у грі, батьки повинні добре усвідомити питання про те, що таке гра у житті дитини і чим вона відрізняється від роботи. В іншому випадку вони не зможуть керувати дитиною і губитимуться у кожному окремому випадку.

Перш за все потрібно сказати, що між грою і роботою немає такої великої різниці, як багато хто думає. А. С. Макаренко з цього приводу у своїй праці «Книга для батьків» зазначав: «Хороша гра схожа на хорошу роботу, погана гра схожа на погану роботу. Ця схожість дуже велика, можна прямо сказати: погана робота більше схожа на погану гру, ніж на хорошу роботу.»

У кожній хорошій грі є перш за все робоче зусилля та зусилля думки, Якщо ви купите дитині заводну мишку, будете цілий день заводити її і пускати, а дитина буде цілий день дивитися на цю мишку і радіти, -- в цій грі не буде нічого хорошого. Дитина в цій грі залишається пасивною, вся її участь полягає в тому, що вона витріщається. Якщо ваша дитина займатиметься тільки такими іграми, з неї і виросте пасивна людина, що звикла витріщатися на чужу роботу, позбавлена радості самостійно зробленої роботи і не звична творити в роботі нове, не звична долати труднощі. Гра без зусилля, гра без активної діяльності — завжди погана гра. Як бачите, в цьому гра дуже схожа на роботу.

Гра дарує дитині радість. Це буде або радість творчості, або радість перемоги, або радість естетична — радість якості. Таку ж радість приносить і хороша робота. І тут повна схожість.

Деякі думають, що робота відрізняється від гри тим, що в роботі є відповідальність, а в грі її немає. Це неправильно: у грі є така ж велика відповідальність, як і в роботі, - звичайно, в грі хорошій, правильній. Чим же все-таки відрізняється гра від роботи? Ця відмінність лежить тільки в одному: робота є участю людини в суспільному виробництві або в керівництві цим виробництвом, в створенні матеріальних, культурних, інакше кажучи, соціальних цінностей. Гра не переслідує таких цілей, до суспільних цілей вона не має прямого відношення, але має до них відношення непряме: вона привчає людину до тих фізичних і психічних зусиль, які необхідні для роботи.

Тепер вже зрозуміло, що ми повинні зажадати від батьків в справі керівництва дитячою грою. Перше — це стежити, щоб гра не робилася єдиним прагненням дитини, щоб не відволікала її цілком від суспільних цілей. Друге — щоб в грі виховувалися ті психічні і фізичні навики, які необхідні для роботи.

Перша мета досягається поступовим залученням дитини в область праці, яка поволі, але неухильно приходить на зміну грі. Друга мета досягається правильним керівництвом самою грою: вибором гри, допомогою дитині у грі. Доводиться дуже часто спостерігати неправильні дії батьків в справі керівництва грою. А. С. Макаренко виділяв три види неправильного керівництва дитячою грою. Деякі батьки просто не цікавляться грою своїх дітей і думають, що діти і самі знають, як краще грати. У таких батьків діти грають, як хочуть і коли хочуть, самі вибирають собі іграшки і самі організують гру. Інші батьки багато уваги приділяють грі, навіть дуже багато, весь час втручаються в гру дітей, показують, розповідають, дають ігрові завдання, часто вирішують їх раніше, ніж вирішить дитина, і радіють. У таких батьків дитині нічого не залишається, як слухатися батьків і наслідувати їх; тут, по суті, грають більше батьки, ніж дитина. Якщо у таких батьків дитина що-небудь будує і в неї виникають питання, батько або мати сідає поряд з ним і говорить:

— Ти не так робиш, дивися, як треба робити. Якщо дитина вирізує щось з паперу, батько або мати якийсь час дивиться на її зусилля, а потім відбирає у неї ножиці і говорить:

— Давай я тобі виріжу. Бачиш, як добре вийшло?

Дитина дивиться і бачить, що у батька вийшло дійсно краще. Вона протягує батькові другий листок паперу і просить ще щось вирізати, і батько охоче це робить, задоволений своїми успіхами. У таких батьків діти повторюють тільки те, що роблять батьки, вони не звикають долати складності, самостійно домагатись підвищення якості і дуже рано звикають до думки, що тільки дорослі все уміють робити добре. У таких дітей розвивається невпевненість в своїх силах, страх перед невдачею.

Треті батьки вважають, що найголовніше полягає в кількості іграшок. Вони витрачають великі гроші на іграшки, закидають дітей найрізноманітнішими іграшками і гордяться цим. Дитячий куточок у таких батьків схожий на іграшковий магазин. Такі батьки якраз дуже люблять механічні хитрі іграшки і заповнюють ними життя своєї дитини. Діти у таких батьків в кращому разі стають колекціонерами іграшок, а у гіршому разі — найбільш частому — без всякого інтересу переходять від іграшки до іграшки, грають без захоплення, псують і ламають іграшки і вимагають нових.

Правильне керівництво грою вимагає від батьків вдумливішого і обережнішого відношення до гри дітей.

Дитяча гра проходить декілька стадій розвитку, і в кожній стадії потрібен особливий метод керівництва. Перша стадія — це час кімнатної гри, час іграшки. Вона починає переходити в другу стадію у віці пяти-шести років. Перша стадія характеризується тим, що дитина вважає за краще гратись одній, рідко допускає участь одного, двох товаришів. У ці роки дитина любить грати своїми іграшками і неохоче грає іграшками чужими. У цій стадії якраз розвиваються особисті здібності дитини. Не потрібно боятися, що, граючись сама, дитина виросте егоїстичною, потрібно надати їй можливість грати наодинці, але потрібно стежити, щоб ця перша стадія не затягнулася, щоб вона вчасно перейшла в другу стадію. У першій стадії дитина не здатна грати в групі, вона часто свариться з товаришами, не уміє знайти з ними колективний інтерес. Потрібно дати їй свободу в цій індивідуальній грі, не потрібно нав'язувати компаньйонів, тому що таке нав'язування призводить тільки до руйнування ігрового настрою, до звички нервуватись і сваритись. Можна стверджувати: чим краще дитина грає в молодшому віці на самоті, тим кращим товаришем вона буде надалі. У цьому віці дитина відрізняється великою агресивністю, в певному сенсі вона – «власник». По можливості не потрібно давати дитині вправлятися в цій агресивності і в розвитку «власницьких» спонук. Якщо дитина грає одна, вона розвиває свої здібності: уяву, конструктивні навички, прийоми матеріальної організації. Це корисно для неї. Знаходження дитини в групі не позбавляє її агресивності, себелюбства.

У дітей по-різному відбувається перехід від самотньої гри групової і поступово переростає у бажання до товаришування. Треба допомогти дитині зробити цей досить важкий перехід. Потрібно, щоб розширення кола товаришів відбувалося в найбільш сприятливих умовах. Зазвичай цей перехід відбувається у вигляді підвищення інтересу дитини до рухливих ігор на свіжому повітрі, до ігор у дворі. А. С. Макаренко вважав найбільш вигідним таке положення, коли в групі дітей у дворі є один більш старший, який має загальний авторитет і виступає як організатор більш молодих.