Сторінка
1
Педагогічна думка, освіта і виховання формуються у певних історичних економічних, соціальних умовах відповідно до потреб суспільства, тому для розуміння витоків національної освіти необхідно знати історичні обставини з яких виникли ті чи інші форми навчання і виховання.
Вивчення історії української педагогіки, ознайомлення з діяльністю та педагогічною спадщиною визначних мислителів різних періодів, свідчить, що незважаючи на нестатки, кожний період державності України позначався піднесенням педагогічної думки.
Оскільки наше дослідження охоплює досить тривалий період часу, то одним з важливих питань є періодизація процесів становлення і розвитку педагогічних ідей кінця ХІХ початку ХХ ст.
Існує періодизація запропонована Артемовою, якої ми дотримуємося.
Періоди розвитку дошкільного виховання в Україні (ХІХ – ХХ ст.):
Україна у складі Російської імперії – друга половина ХVII – початок ХХ ст.;
Українська Народна Республіка 1917–1920 рр.;
Радянський період 1920–1991 рр.;
Дану проблему вивчали:
Педагог-марксист Крупська Н.К. розглядала дошкільне виховання «як складову частину нашої спільної роботи по комуністичному вихованню». Крупська Н.К. закликала дивитися на дитину як на майбутнього громадянина, як на «дитину завтрашнього дня». Вона відводила велике місце у своїх педагогічних працях питанню організації педагогічного процесу в дитячому садку основними компонентами якого вона вважала гру, працю, навчання дітей.
Педагог Макаренко А.С. багато уваги приділяв питання сімейного початкового виховання. Він вважав, що головні «основи виховання закладаються до 5-ти років». Ним були детально розглянуті питання організації трудового виховання дітей дошкільного віку, керівництва грою, виховання культурно-гігієнічних навичок у дітей.
Педагог і просвітитель Духнович О.В. вбачав, головне завдання у тому, щоб «в дітях народомовство збудити і прищепити любов до своєї народності». «Найбільш важливо, щоб батьки … добрий приклад подавали».
Але дана проблема ще не достатньо вивчена у зв'язку з тими змінами, які останнім часом відбуваються в освіті. Тому темою нашого дослідження є: «Розвиток дошкільного виховання в Україні (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)».
Мета дослідження – Систематизувати та узагальнити історико-педагогічну картину дошкільного виховання періоду Російської Імперії, УНР, Радянського Союзу.
Проблема дослідження полягає в тому, що узагальнити те цінне, що було накопичено і втрачено тепер.
Об'єкт дослідження: процес розвитку дошкільного виховання у цей період.
Завдання дослідження:
Вивчити рівень дослідженості даної проблеми у психіко-педагогічній літературі.
Визначити педагогічні положення Русової С.Ф. в дошкільному виховання кожного періоду.
Розкрити закономірності розвитку дошкільного виховання кожного періоду.
Розглянути теоретичні ідеї про домашнє виховання Верховинця В.М.
Підібрати літературу, що стосується даної теми.
Джерельну базу нашої роботи склали наукові дослідження із різних галузей знання – соціологія, психологія, педагогіка, які представлені в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, наукових періодичних виданнях.
Наукова новизна дослідження полягає в систематизації наукових матеріалів про дошкільне виховання.
Теоретичну значущість складають: аналіз ідей про дошкільне виховання.
Дошкільне виховання в Україні в період її перебування у складі Російської Імперії (кінець ХІХ ст.)
До початку XX ст. селянство залишалося основною масою населення України. Близькість до природи, шанування народних традицій, пов'язаних із нелегкою селянською працею, постійне звертання до фольклорних джерел сприяли появі певного типу культури, яка отримала назву сільської. Вона відрізнялася від міської культури, але не була нижчою. Самобутня сільська культура шліфувалась і передавалась із покоління в покоління в умовах сім'ї.
Родинне виховання виробило власні способи прищеплення дітям моральних норм, що виявлялися у повсякденному спілкуванні та праці, громадській думці та християнській доброчинності, в дотриманні звичаїв, традицій, обрядів.
Виховання дітей дошкільного віку завжди посідало центральне місце в родинній педагогіці. Врешті витворилась окрема галузь народної педагогіки – народне дитинознавство, яке вивчає вікові та психологічні особливості дитини, закономірності й засоби формування її як особистості.
Дитину завжди вважали даром Божим. Любов до дітей, бажання зростити їх добрими і здоровими поєднуються з емпіричними знаннями про дитячу природу.
Народна педагогіка ґрунтується на родинних почуттях, на моралі й звичаях, витворених у сім'ї. Збереження родинних зв'язків, від яких іноді залежало виживання окремої людини, забезпечувалося вихованням відповідного ставлення у дітей.
Культ матері в українців існував з давніх часів, її провідна роль у роді, чимале значення в моногамній сім'ї визначали й відповідний виховний вплив на дітей. Високий авторитет матері підтримувався низкою звичаїв. Материнське благословення було необхідне, коли одружувалися, орали землю чи засівали її, входили в нову хату, вирушали в далеку дорогу. Вірили, що материнська молитва спокутувала дитячі гріхи, допомагала долати хвороби, відвертати біду, приносила успіх у справах. Завдавати матері прикрощів, зневажати її вважалося великим гріхом: «Хто матір зневажає, того бог карає», «Хто не слухає матір, послухає біду».
Мати – берегиня домашнього вогнища, спокою і щастя, тому вона має бути розсудливою, не піддаватися негативним емоціям, упереджувати сварки. Тобто творити доброзичливу психологічну атмосферу і бути позитивним природним чинником виховання.
Жінка була в домі душею, а батько – головою. У родині дбали про авторитет жінки-матері, зауваження дітям робили не ображаючи їхню людську гідність.
Батько для дитини мав уособлювати розум, мужність, силу, справедливість, пов'язувати з широким світом за порогом рідного дому. «Якщо не навчив батько. Не навчить і дядько». «Батькова лайка дужча, ніж материнська бійка».
Засобами виховного впливу служили як позитивні стимули, так і покарання.
Щоб утримати дитину від недозволеного, іноді для остраху різку чи пасок клали на видному місці. Неслухів застерігали: боги, зображені на іконах, усе бачать. Щоб приховати свої пустощі від такого свідка, діти виколювали богам на іконах очі. А щоб уникнути покарання, кидали у піч пасок чи лозину. Фізично карати мали право лише батьки. Батьки застосовували й погрози не дати їсти, не справити очікуваної необхідної одежини, віддати в найми, вигнати з дому. Це все були життєво важливі для дитини мотиви, які, очевидно, утримували неслуха від негативних вчинків, пустощів.
Виховним засобом була праця. Спочатку сини спостерігали за тим, як батько працює, потім допомагали йому по господарству. Це сприяло формуванню у них не лише трудових навичок, а й почуття господаря. На цей ідеал орієнтувалися й дівчата, добираючи собі пари.
Поступово коло спілкування дітей розширювалось: вони спілкувалися з сусідськими дітьми, далі виходили до дитячого гурту на вулицю. У гурті діти проводили час в іграх, забавах, розповідях про те, що чули від дорослих, тощо. Це були перші дитячі колективи, де вчилися спілкуватися, пізнавали одне одного, вчилися дружити, товаришувати. Іноді ці стосунки зберігалися на все життя. Такі дитячі гурти також виконували роль суспільного виховання і були провісниками дошкільних закладів.