Сторінка
1

Педагогічні та лінгвістичні умови формування комунікативних умінь і навичок майбутніх вчителів початкових класів

Мовленнєва комунікація майбутнього вчителя початкових класів є складовою педагогічної майстерності вчителя. Це інструмент професійної діяльності педагога, за допомогою якого можна розв'язати різні педагогічні завдання: зробити складну тему уроку цікавою, а процес її вивчення — привабливим; створити щиру атмосферу спілкування у класі, встановити контакт з учнями, досягти взаєморозуміння з ними; сформувати в учнів відчуття емоційної захищеності, вселити в них віру в себе.

Володіння мовленням як засобом професійної діяльності потрібно вчитися. Класичним прикладом цього є досвід А. Макаренка. Молодий педагог, відчувши свою безпорадність у спілкуванні з вихованцями, почав наполегливо працювати, удосконалюючи свій голос, дикцію, дихання. Відомі його висновки: "Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити "Іди сюди" з 15 —20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті і в голосі. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде або не почує того, що треба". Видатний педагог вважав, що вчитель повинен так говорити, щоб діти відчули в його словах волю, культуру, особистість.

Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження і самоутвердження його особистості. Ця думка В. Сухомлинського розвиває висновки А. Макаренка. Сухомлинський розробив своєрідний кодекс мовлення педагогів. Він вважав, що слово його не повинно бути брутальним, непристойним, фальшивим, нещирим. Особливо наголошував на своєрідній психотерапевтичній функції слова вчителя, вважаючи це обов'язковою умовою спілкування — діалогу між учителем та учнями. Вислови "душа дитини" і "слово вчителя" він ставив поряд.

Досвід вітчизняних педагогів, який став світовим надбанням, набуває ще більшої актуальності нині, коли ведуться пошуки шляхів гуманізації шкільної освіти і виховання. Його вивчення допоможе майбутньому педагогові у професійному становленні.

Об’єктом дослідження є мовна культура вчителя молодших школярів з ПМР.

Предметом дослідження є педагогічні та лінгвістичні умови формування комунікативних умінь і навичок майбутніх вчителів початкових класів.

Мета дослідження – на основі аналізу комунікативних умінь і навичок майбутніх вчителів початкових класів запропонувати шляхи і способи покращення їхньої професійної мовленнєвої діяльності при роботі з учнями з ПМР.

Для розв'язання теоретичного аспекту дослідження застосувались такі методи дослідження, як аналіз, синтез, порівняння, систематизація, моделювання. Теоретичний аналіз педагогічної та методичної літератури дав змогу визначити основні положення, що склали науково - теоретичну основу дослідження. Для емпіричного дослідження використовувалися методи, діагностики, тренінг, статистичний аналіз окремих результатів, експеримент.

Основні поняття спеціальної педагогіки

Спеціальна педагогіка (синоніми: дефектологія, корекційна педагогіка) є складовою частиною педагогіки. Спеціальна походить від лат. specialis – рід, вид чого-небудь).

Спеціальна педагогіка – це теорія та практика спеціальної (особливої) освіти) з відхиленнями у психічному чи фізичному розвиткові, для яких освіта у звичайних педагогічних умовах та за допомогою загальнопедагогічних методів і засобів є ускладненим чи взагалі неможливим.

Об’єкт спеціальної педагогіки – спеціальна освіта осіб зі особливими освітніми потребами як соціокультурний та педагогічний феномен.

Предмет спеціальної педагогіки – теорія та практика спеціальної освіти, а саме, вивчення особливостей розвитку та освіти людини з обмеженими можливостями, особливості її становлення та соціалізації як особистості, знаходження найкращих шляхів, засобів, умов для корекції та компенсації діяльності порушених органів, функцій та систем, освіту такої людини з метою її максимальної соціальної адаптації та інтеграції у суспільство.

Суб’єкт спеціальної педагогіки – особа, що має вади психофізичного розвитку, які перешкоджають їй засвоєнню освітніх програм без створення спеціальних умов для отримання освіти.

Завдання спеціальної педагогіки:

вивчення педагогічних закономірностей розвитку особистості в умовах обмежених можливостей життєдіяльності;

визначити корекційні та компенсаторні можливості людини відповідно до наявного порушення психофізичного розвитку її індивідуальних особливостей;

обґрунтування та розробка класифікацію осіб з особливими освітніми потребами;

вивчення закономірностей спеціальної освіти, існуючих педагогічних систем освіти осіб з особливими потребами прогнозування виникнення та розвитку нових педагогічних систем;

розробка наукових основ змісту спеціальної освіти, принципів, методів, організаційних умов спеціальної освіти;

розробка та реалізація освітніх корекційно-педагогічних, компенсаторних, реабілітаційних, попереджувальних та розвивальних програм освіти осіб з особливими потребами;

вивчення та здійснення соціального та середовищного адаптування, абілітації та реабілітації, інтеграції осіб з обмеженими можливостями різних вікових груп;

розробка та апробація програм профорієнтування профконсультування, професійної підготовки соціально-трудової адаптації осіб з обмеженою працездатністю;

вивчає та розроблює та реалізує педагогічні засоби і механізми профілактики порушень розвитку;

розроблює та реалізує механізми інтеграції в освіті та соціокультурному середовищі, здійснює психолого-педагогічну підготовку батьків, що мають дітей з обмеженими можливостями.

Маючи із загальною педагогікою єдину кінцеву мету - досягнення особистістю яка розвивається, соціалізації та самореалізації, спеціальна педагогіка підкреслює в цієї мети сутнісний для людини з обмеженими можливостями життєдіяльності сенс: досягнення їм максимально можливої самостійності і незалежного життя як високої якості соціалізації і передумови для самореалізації.

Сучасна спеціальна педагогіка складається з предметних областей, які історично сформувалися у зв'язку з традиційно існуючою системою спеціальних освітніх установ для дітей з особливими освітніми потребами. На початку ХХ ст. ці предметні області тільки складалися, сьогодні вони являють собою відносно самостійні, розвинені і тонко диференційовані сфери наукового та практичного педагогічного знання. До їхнього числа відносяться наступні:

тифлопедагогіка (незрячих і слабозорих);

сурдопедагогіка (глухі, що погано чують і пізднооглохші);

тіфлосурдопедагогіка (сліпоглухих);

логопедія (особи з порушеннями мовного розвитку);

олігофренопедагогіка (особи з вадами інтелекту і з освітніми труднощами);

галузь спеціальної педагогіки стосовно осіб із порушеннями опорно-рухового апарату;

галузь спеціальної педагогіки стосовно до осіб з порушеннями емоційно-вольової сфери.

Кожна із зазначених вище предметних областей структурно організована так само, як і загальна педагогіка, тобто педагогіка даній предметній області (наприклад, сурдопедагогіка, олігофренопедагогіка і т. п.), містить її історію, дидактику, теорію і практику виховання, спеціальні методики . Кожна предметна область диференційована також за віковими періодами; досить добре розробленими вважаються дошкільний і шкільний періоди.