Сторінка
4

Розвиток дошкільного виховання в Україні кінець ХІХ – початок ХХ ст

Одночасно із існуванням Центральної Ради в 1917 р. більшовики проголосили створення Радянської Української Республіки, обравши Харків за столицю. Почався період побудови радянського соціалістичного суспільства.

Започаткований в часи УНР національний напрям розвитку освіти владі недоцільно було зупиняти. Саме тому 20-ті роки характеризуються як українське відродження.

Перед українським радянським урядом постало важливе завдання – створити якісно нову за ідейним змістом культуру, яка б сприяла формуванню людей, здатних успішно будувати нове суспільство. Для цього необхідно було перемогти культурну відсталість, створити нову систему освіти й виховання широких народних мас.

В основі української системи народної освіти було соціальне виховання дітей від 4 до 15 років, яке передбачало розширення впливу суспільства на життя дитини, її навчання та виховання, і витіснення «несуспільних» виховних впливів – насамперед сім'ї, неорганізованого середовища. Нова система передбачала «охопити правильно поставленим єдиним вихованням усе життя дитини».

Основним типом дитячого закладу, або, користуючись тогочасною термінологією, «формою соціального виховання», вважався дитячий будинок. Окремі виховально-освітні заклади (дитячий садок, школа, позашкільний заклад) повинні були злитися в «єдиний соціальний організм» – дитячий будинок, де б дитина перебувала протягом усього «соцвихівського» віку (від 4 до 15 років).

Народний комісаріат освіти УСРР визнав за можливе тимчасове існування в єдиній системі соціального виховання дитячого садка, школи тощо. І водночас зобов'язав усі наявні типи виховально-освітніх закладів терміново розпочати своє перетворення на дитячі будинки.

На думку багатьох педагогів (такою була й офіційна позиція Наркомосу), сім'я нездатна виховати дитину відповідно до нових педагогічних вимог.

Таким чином, особливості української освітньої системи були зумовлені історичними обставинами, а також диктувались прагненням розв'язати проблеми «старої системи».

Нова система освіти потребувала педагогів високої кваліфікації. У «Декларації про соціальне виховання дітей» (1920) зазначалося: «тільки той педагог може проводити ідею соціального виховання, який уміє здійснювати роботу і в дитячому садку, і в школі, і в клубі, і на майданчику».

Слід зазначити, що в педагогічних навчальних закладах у 20-ті роки практично були відсутні викладачі-фахівці з дошкільного виховання. Оволодіти «суміжною спеціальністю» викладачам, які спеціалізувалися на педагогіці школи, було дуже важко через брак відповідної літератури.

Крім того, незначна кількість дитячих садків в Україні не давала змоги педагогічним навчальним закладам організувати навчальний процес відповідно до вимог методичних органів Наркомосу, а саме: перенести його в середовище майбутньої професійної діяльності студентів. Саме тому більша частина педагогічних навчальних закладів, користуючись правом змінювати навчальні плани і програми, вилучала з них дошкільний цикл і переорієнтовувалася на підготовку педагогів для школи.

Ситуацію в дошкільному вихованні в 20-ті роки характеризують такі дані:

Протягом 1918–21 рр. мережу дитячих садків у країні розгортали, щоб врятувати дітей від голоду.

Дитячі садки в містах стали переходити на 11 – 12-годинний робочий день.

У 20-ті роки XX ст. існували такі типи дошкільних закладів:

дитячі будинки зі змішаними групами;

дитячі садки з 6-годинним режимом роботи;

дитячі садки з 8–10-годинним терміном перебування дітей;

дитячі кімнати при житлових управліннях з 6-годинним режимом роботи;

дитячі садки на кооперативних засадах;

сезонні дитячі майданчики;

дитячі кімнати при робітничих клубах;

«нульові» групи;

приватні дитячі садки (їх поступово ліквідували через труднощі контролю).

Досить широко в 20-ті роки розуміли принцип активної дитячої творчості. Використовувались пошукові методи, приділялась увага трудовій діяльності дітей.

У «Керівництві по соціальному вихованню» (1925) зазначено, що «основним моментом в організації дитячих садків є орієнтація на навколишнє виробниче середовище і зв'язок з виробництвом та громадськими організаціями дорослих». Мало уваги приділялось дитячим іграм. Перевага надавалася праці.

Згортання програми розвитку в період зростання сталінського терору

Дошкільне виховання, школа в радянській Україні протягом 30-х років розвивалися в загальнодержавному руслі, відповідно до прийнятої II Всесоюзною партійною нарадою (квітень 1930) постанови про запровадження в Радянському Союзі єдиної системи народної освіти (початкова, семирічна, середня школа). Основною метою системи було виховання у молодого покоління комуністичних переконань, формування патріотичних та інтернаціональних почуттів.

У 30-ті роки авторитарна педагогіка витісняє залишки вільного виховання. На розвиток педагогічної науки і практики чиниться партійний тиск.

У ці роки також ставиться завдання створити суспільне дошкільне виховання. Багато робиться для підвищення якості його роботи. Воно має будуватися на засадах комуністичного виховання в боротьбі з «буржуазною» спадщиною, вербалізмом, схоластичністю й традиціоналізмом. Такі настанови з'являються в журналі «За комуністичне виховання дошкільника» з 1931 р., а також в окремих брошурах комісара народної освіти Миколи Скрипника – «Про завдання народного виховання» (1932), «Основні питання виховання в дошкільних установах» (1933). Перша з них була настільною книгою кожного працівника дошкільних установ.

Колективізація і масове залучення жінок до виробничої діяльності зумовили розвиток суспільного дошкільного виховання. Основними типами суспільних закладів для дітей дошкільного віку у 30-ті роки були дитячий садок і дитячий осередок.

Організована по всьому Радянському Союзу культурно-побутова агітаційна робота, так званий дошкільний похід (1930 р.), сприяла збільшенню контингенту дітей та розширенню мережі дитячих установ: