Сторінка
2
Наприклад, при вивченні значущих частин слова учні читають текст «Перших козацьких гетьманів та старшину ховали на Чернечій горі над
Дніпром. Біля Канівського монастиря, кручами Дніпра, доживали віку й старі козаки. Отже, не випадково це святе місце, гори й Дніпро, так приваблювало Тараса Шевченка, який мріяв дожити тут своє праведне і страдницьке життя. Справедливо було б створити в Каневі некрополь козацтва і перепоховати на Чернечій горі тих гетьманів, яких доля розкидала по світах».
Учні виписують спільнокореневі слова, виділяють у них корінь, дають відповідь на питання (які слова називаються спільнокореневими?), за словником з'ясовують лексичне значення слова некрополь. В ході бесіди по даному тексту з'ясовую, а хто ж такі козаки, кого поховано на Чернечій горі, ким є Т.Г.Шевченко для українського народу, хто такі гетьмани. Потім учні підбирають і записують спільно кореневі слова до слів Україна, Київ, історичний, пам'ятати.
Вивчаючи в шостому класі тему «Кількісні числівники (на позначення цілих чисел, дробові, збірні) і порядкові», пропоную учням прослухати текст, визначити тему і головну думку. Подумати, чому автор так назвав цей текст. Що відбиває заголовок?
Сім поколінь
Колись в українців було звичаєве правило, що зобов'язувало кожного знати свій рід до сьомого коліна. Перше коліно - я; друге - батько й мати; в третьому - два дідусі і дві бабусі; в четвертому - чотири прадіди й чотири бабусі; в п'ятому - вісім прапрадідів і вісім прабабусь; у шостому - шістнадцять пращурів, шістнадцять пращурок; у сьомому коліні - ми нараховуємо тридцять два прапращури і стільки ж пращурок. Отже, на дереві твого роду тридцять дві гілки материнських і тридцять дві батьківських. Разом шістдесят чотири.
Діти отримують завдання виписати числівники, що вони означають? Поставивши до них запитання, з'ясувати на що вони вказують? Які числівники можна віднести до простих, до складних, а які - до складених? Відповідь аргументувати.
Використання приказок і прислів'їв як дидактичного матеріалу на уроках мови, сприяє глибшому засвоєнню учнями народної моралі. Вихованню чесності, справедливості, доброти, працелюбності.
Учні отримують завдання виписати із прислів'їв і приказок пари слів протилежного значення, пояснюють чому ж вчить те чи інше прислів'я чи приказка. Правда із дна моря виринає, а неправда потопає. Огонь добрий слуга але поганий хазяїн. У короткого розуму язик довгий. Колос повний гнеться до землі, а пустий догори стирчить. Осінь збирає, а весна з'їдає. Чим розумний стидається, тим дурний величається. Багато диму - мало тепла. Знайшов - не скач, загубив - не плач.
Для домашнього завдання пропонується написати твір-мініатюру, вибравши за тему одне з прислів'їв.
Словесна творчість є могутнім стимулом духовного життя людини, високо ефективним засобом духовного розвитку, надійним засобом самовираження, самоствердження. Видатний педагог В. Сухомлинський підкреслював, що однією з причин слабкого духовного розвитку окремих учнів є недостатня робота з розвитку їхнього мовлення. Шкільні твори - це яскравий сплеск духовного прозріння особистості. Уроки словесності допомагають дітям через рідне слово пізнати самих себе в своїй природній індивідуальності, полюбити рідне слово усвідомити мову в цілісності буття народу, його національної природи, розвинути відчуття особистої відповідальності за рідну мову.
Завдання педагога – вчити спостерігати життя, помічати людську доброту, жертовність, мужність, а також безсердечність, жорстокість, байдужість. Не треба ідеалізувати світ, заплющувати очі на лицемірство, нещирість, недоброзичливість. Лише в казках добро завжди перемагає, тож не варто втокмачувати дітям, що людина народжена тільки для щастя. І вічного щастя не буває, і життя не лише суцільний комфорт.
Великі можливості у вихованні в учнів людяності, благородства милосердя знаходимо в процесі роботи над творами на морально-етичні теми. Можна вдатися до різних жанрів: творів-роздумів, оповідань про випадки із життя, повідомлень про якусь подію, творів-роздумів про вчинки людей. Прикладом таких творів бувають роздуми учнів про жорстокість, лицемірство, доброту і людяність. Чи варто радити писати дітям про випадки байдужості, підлості? Наше життя, радіо- і телепередачі підказують, що робити це потрібно.
Дослідник народних традицій у вихованні й навчанні М. Стельмахович наголошував, що за народною педагогікою, «знання без людяності нічого не варті». Тому й виховання починається там, де вихователь ставиться до вихованця з повагою до його особистості, а завершується, коли учень стає справжньою надбань.
Тільки той вчитель, що сам є особистістю, здатен сформувати особистість учня як суб’єкта життєтворчості, тільки така особистість здатна виконувати місію збереження нації та її цивілізованих
Уявлення про рідну літературу закладається в школі. Пізніше людина читає те, на що її спрямовували в дитинстві, і дуже рідко сама дошукується правильної стежки до творчості письменника.
Сьогоднішніх дітей треба найперше навчити мислити, роздумувати над історією свого народу, його минулим і сучасним, над місцем людини у світі, сенсом життя і ще над багатьма життєво важливими проблемами, які необхідно їй розв'язувати в майбутньому. Це не просто, бо мистецтво взагалі, а література зокрема, значною мірою несе в собі емоційне, суб'єктивне начало, особливо це стосується поезії, яка в українців більш розвинена, ніж проза. Література спонукає читача до співпереживання, активізує його внутрішній світ. Не применшуючи значення емоційного впливу художніх творів на наших дітей, сьогоднішній день вимагає від нас, щоб за нас не думали інші. Тільки розумна думаюча особистість сьогодні спроможна на вагомі зрушення в нашому суспільстві, здатна зробити самостійний вибір. А починається ця особистість вже тоді, коли вона самостійно аналізує художній твір і переконливо аргументує власні думки на уроці літератури. Розширювати, збагачувати досвід дитини завдяки духовному досвідові втіленому в художніх творах, ведучи її від особистісного, обмеженого віком сприймання життєвих проблем до розуміння, і відтак і усвідомлення загальнолюдських моральних норм та світоглядних категорій, що існують одвічно і є основою людського буття - одне з основних завдань викладання літератури в школі.
На межі тисячоліть чи не найважливішим є питання про те, має чи не має часові межі людство і яке місце окремої людини у всесвітніх процесах?
Кожна людина, як конкретна особистість має свій вік, у межах якого повинна максимально реалізуватися. Різні перспективи прогнозуються для сучасної людини. Вони зумовлені не тільки природним довкіллям, а й створеним самою ж людиною світом, заручником якого вона стала.
Прогрес, безумовно, не зупинити. Але людина може як безоглядно мчати вперед, захоплена прогресом, так і спробувати врівноважити цей процес. Тож викладання літератури у школі має бути спрямоване передовсім на те, щоб рятувати травмоване покоління. Сьогодні вже ніхто не ризикне заперечувати значну втрату сучасним поколінням емоційного сприйняття, почуття співпереживання чужому болю. Тай інтелектуальні здібності дітей турбують людей у всьому світі. Сучасний «клопітливий» потік інформації навряд чи торкнеться душі або серця людини. З дітьми ще складніше, бо для того, щоб відчувати, переживати, треба мати відповідний емоційний життєвий досвід, якого школярі позбавлені внаслідок вікових обмежень і накопичення якого їм найбільшою мірою може забезпечити з-посеред усіх шкільних предметів.