Сторінка
2

Бюджетна безпека: питання теорії і практики. Загрози бюджетній безпеці

Як же ж збалансувати бюджет? Здавалося б, що може бути простіше – скоротити видаткову частину, якщо надходження недостатні і усе. Проте на практиці згортати фінансування державних програм не тільки складно, а інколи й недоцільно. Наприклад, з економічної точки зору не можна скорочувати видатки на капітальні чи інноваційні проекти, з політичної точки зору – на соціальні програми та екологію. Достатньо незначна частина видатків бюджету залежить від рішень прийнятих у поточному році. Більша ж їх частина необхідна для виконання раніше затверджених програм, як-то: допомоги учасникам військових дій та інвалідам, участь у довгострокових міжнародних проектах тощо. Окрім того, хоч існування захищених статей видатків бюджету і скорочує можливості варіювання фіскальної політики, ці видатки (виплати по безробіттю, субсидії сільському господарству) часто стають стабілізаторами економічного становища в країні.

Інший варіант – збільшити податкові надходження. Мова йде, зокрема, про про рівень агрегованої податкової ставки або норми оподаткування в країні. Від її розмірів залежать як обсяги доходів бюджету, так і динаміка реального продукту.

Питання пошуку оптимальної ставки оподаткування постало давно. Його намагалися вирішити ще в античний період. А відомий французький філософ CVIII століття Монтеск’є відзначав: “Ніщо не вимагає стільки мудрості і розуму, як визначення тієї частини, яку у підданих забирають, і тієї, яку їм залишають”. Теоретичним вирішенням проблеми стали розрахунки американського економіста А. Лаффера, які втілилися у теорію названу на його честь. За допомогою кривої Лаффера, що є основою цієї теорії, (рис. 2) доведено, що коли висота податкових ставок сягає певного критичного рівня, подальше підвищення норми оподаткування (t) спричинятиме не збільшення, а навпаки – зменшення податкових надходжень (T).

Графік показує, що найбільші надходження до бюджету будуть за середніх податкових ставок (точка М), а надто високі чи низькі податкові ставки зменшують ці надходження (у точках А і В податкові надходження одинакові, хоч ставки різні). Саме встановлення цих низьких і частіше надвисоких норм оподаткування приводить до зниження надходжень до бюджету, а отже, потенційно впливає на збільшення дефіциту.

Отже, підвищення податків має свої межі, а практика встановлення високих норм оподаткування засвідчує свою неефективність. Податко­плат­ни­ки погод­жуються сплачувати податки еквівалентні усередненим ставкам. Їх підвищення: спонукатиме платників до ухилення від оподаткування, при­зве­де до зростання доходів тіньової економіки, згортання легального бізнесу, а заодно й до ско­рочення податкової бази (див. рисунок 2).

Представники теорії економіки пропозиції ( її прихильником був і А. Лаффер) в свій час відстоювали ідею про те, що зниження податкових ставок через дію стимулювального ефекту приведе до підвищення податкових надходжень до бюджету. Теоретично обгрунтована і життєво приваблива пропозиція щодо зниження податків набула широкого застосування в США у 80-х рр. CC століття. Вона займала чільне місце в стратегії правління Р. Рейгана (1980 – 1988).

Проте політика щодо зниження податків в контексті балансування бюджету може розглядатися радше в довгостроковому періоді, ніж бути моментальним вирішенням проблеми. До того ж в процесі розробки і затвердження бюджету внести кардинальні зміни в податкове законодавство і одночасно їх врахувати в бюджеті практично неможливо. Це означає, що маніпуляції з податковим законодавством під час бюджетного процесу не можуть допомогти збалансувати бюджет, хоча вони активно впливатимуть на економічну динаміку і величину податкових надходжень у плановому періоді. Отож, якщо видаткову частину не скорочувати, балансуючою статтею бюджету може стати дефіцит.

Теоретично можливі три варіанти фінансування бюджетного дефі­циту: продаж державних активів, додаткова емісія та державні запо­зи­чен­ня (див. рисунок 3).

Рис. 3. Фінансування бюджетного дефіциту

Продаж державних капітальних активів з метою покриття дефіциту бюджету є явищем достатньо рідкісним. Широкомасштабна приватизація – атрибут перехідного періоду. Вона проводиться з метою оптимізації розмірів державного і приватного секторів економіки і не може розглядатись як надійний ресурс для додаткових видатків, оскільки платежі при цьому здійснюються раз і назавжди. Зважаючи на це, статистика державних фінансів рекомендує такі надходження відображати “під рискою”, тобто відносити саме до категорії фінансування бюджету, а не до доходів. Хоча цю думку поділяють не усі. Зважаючи на свою обмеженість, адже кількість держмайна не безмежна та й багато об’єктів передавати у приватну власність просто не можна, цей метод не є універсальним.

В ситуації, коли уряд хоче профінансувати ту чи іншу програму, але через дефіцит бюджетних ресурсів йому це не вдається, він може вдатись до додаткової емісії через механізм друкування нічим не забезпечених грошей, що ліквідовує дефіцит коштів. Цей метод покриття дефіциту є мабуть найпростішим, але таїть у собі приховану небезпеку. Додаткова емісія збільшує пропозицію грошей в обігу, що порушує пропорції, описані рівнянням Фішера (MV=PQ, де M – про­по­зи­ція грошей; V– швидкість обігу грошей; P– середні ціни; Q – пропозиція продукту). В короткостроковому періоді ні швидкість обігу грошей, ні динаміка продукту не можуть компенсувати зростання грошової маси. Тому найоперативніше в цьому випадку реагують ціни, ріст яких зупинити практично не можливо. Так розкручується інфляційна спіраль. Уряд певний час матиме зиск з цього, якщо друкуватиме гроші швидше, ніж того сподіваються люди. Але в міру того як громадяни будуть позбуватись готівки щоб “втекти” від інфляції, грошова маса зросте до критичного рівня, а інфляція досягне гіпер розмірів. Ця обставина змусила більшість країн на законодавчому рівні заборонити емісію як джерело фінансування бюджет­но­го дефіциту, в тому числі і в Україні (ст. 15 Бюджетного кодексу України забороняє використовувати емісійні кошти НБУ на фінансування дефіциту Державного бюджету України; ст. 54 Закону України „Про Національний банк України” забороняє видавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України).