Сторінка
4
Реципієнтами міжнародних позик на макрорівні виступають здебільшого суверенні держави, а не окремі підприємства. Динаміка ринку державних позичань показує досить загрозливу картину щодо орієнтирів економічної безпеки країн-позичальників. Сумарний зовнішній борг країн, що розвиваються, збільшувався в останній чверті ХХ сторіччя в середньому щороку на 5% і перевищив у 1997р. 1,4 трлн дол. США. Тягар надмірної державної заборгованості вперше похитнув світовий економічний устрій у 1982 р., коли Мексика заявила про нездатність обслуговувати боргові зобов'язання у повному обсязі. Згодом інші латиноамериканські країни (Аргентина, Перу, Бразилія) зробили аналогічно. З того часу бере відлік період формування окремого ринку суверенних боргів, який значною мірою вплинув на економічну динаміку наступних років.
Спекулятивні наміри при наданні суверенних позик проглядаються в ході аналізу строкової структури заборгованості країн-реципієнтів капіталу. За даними Банку міжнародних розрахунків (BIS - Швейцарія, Базель), у порівняно "тихий" 1997 р. короткотермінові позики для більшості країн, що розвиваються, були домінуючими. Наприклад, позики з терміном погашення до одного року становили в економіці Тайваню 87,3% загальної зовнішньої заборгованості, провідних країн блоку АСЕАН (насамперед Таїланд, Індонезія, Малайзія, Філіппіни) - від 58,8% до 67,9%, Південної Кореї - 60,1%. Серед латиноамериканських країн за цим показником "лідирували" Бразилія (62,2%) та Аргентина (53,8%). У Центральній і Східній Європі короткотермінова заборгованість утворювала дещо строкату картину і становила: для Угорщини - 37,0%, Польщі - 46,2%, Чехії - 53,4%, РФ - 55,4% [16, 53]. Значні обсяги короткотермінової заборгованості є "червоним індикатором" підтвердження негативних процесів в економіці.
Борговий "навіс" для країн, що розвивають ся, утворюється за рахунок різниці між вартістю кредитних ресурсів і темпами економічного розвитку суверенних боржників. Якщо темпи росту економіки більшості позичальників рідко перевищують 1%, а ставка позичкового проценту коливається в межах 8-20%, то для обслуговування боргів потрібно знову позичати гроші, тобто вимушено будувати боргову піраміду. Недаремно під час проведення 55-х щорічних зборів МВФ і Світового банку у вересні 2000 р. у Празі відбулась опозиційна демонстрація з вимогами списати борги найбіднішим країнам.
З неможливістю вчасного обслуговування і погашення обтяжливого зовнішнього боргу напередодні останньої кризи зіткнулись спочатку країни блоку АСЕАН, які до того за темпами економічного розвитку вважались взірцями для наслідування. Криза згодом вийшла за регіональні рамки, стала міжконтинента льною, світовою. Перша спекулятивна атака у червні 1997 р. девальвувала таїландський бат, коли країна не змогла втриматись у спекулятивному коловороті, маючи 69,4 млрд дол. США зовнішнього боргу і лише 1,1 млрд дол. офіційних валютних резервів. В Індонезії доходи державного бюджету ледь сягали 16 млрд дол. США, накопичена заборгованість тільки приватного сектору перевищувала 80 млрд дол., а державний борг становив 59,3 млрд дол. [11, 38; 46]. Міжнародний валютний фонд у 1997 р. терміново виділив пожежні стабіліза ційні кредити для нейтралізації кризи: 16,7 млрд дол. США - Таїланду, 40 млрд дол. - Індонезії. Під час другої хвилі кризи у жовтні 1997 р. переживає потрясіння ринок Гонконгу, зазнав краху базовий інвестиційний банк "Perigrin", курси національних валют азіатських країн впали на 15-30%, а індекс Dow-Jones у США знизився більш ніж на 7%. Зі швидкістю ланцюгової реакції криза перекинулась на ринки Латинської Америки (особливо знецінивши бразильський реал), а потім і на нові ринки Європи та країн СНД.
Очевидно, що чи не найголовнішою складовою фінансових криз є обвали валютних ринків. Падіння валютного ринку може відбуватися при відносно незначних обсягах заборгованості, і в цьому полягає головна відмінність між валютними і борговими кризами. На стабільність національних грошей у поточний період впливає не стільки загальний обсяг боргу, скільки та його частина, що потребує на даний момент найбільшої ліквідності (тобто підлягає терміновій сплаті). Щодо України, то обсяг короткотермінового капіталу в 1997 р. був достатнім для провокування боргової кризи, яка, до того ж, збіглася з валютною. Присутність нерезидентів на ринку ОВДП оцінювалась приблизно в 70-80%. А зовнішній державний борг вчетверо перевищував внутрішній. З першими ознаками паніки спекулятивний іноземний капітал швидко відмовився від купівлі українських облігацій, очікуючи безумовного погашення їх попередніх випусків. Державний бюджет залишився без очікуваної зовнішньої фінансової підтримки, - і піраміда впала, бо грунтувалась на фіктивній вартості, а в основі "партнерських" угод лежали шахрайські наміри. Зовнішній державний борг України за період з 1995 р. по 2000 р. збільшився з 4,8 млрд дол. США до 12,4 млрд дол., тобто більш ніж у 2,5 раза. Відношення зовнішнього боргу держави до ВВП, за даними Національного Банку України, на кінець 1999 р. перебувало на допустимому ще рівні 44%, але при цьому треба зважати на фактори стрімкого наростання заборгованості з хронічними проблемами обслуговування і погашення боргових зобов'язань. Дебіторська позиція України на міжнародних ринках капіталу залишається обережно оптимістичною.
2. Внутрішні фінансові ринки
Результатом кризи 1998 р. стало для України (а також для ринків, що розвиваються) більш сторожке сприйняття ризику здійснення фінансових вкладень у неї і, відповідно, зниження її кредитного рейтингу як позичальни ка капіталу та загальне погіршення інвестиційного клімату.
Називаються різні за глибиною аналізу причини кризи кінця 1990-х років. Авторська позиція збігається з точкою зору Є.Балацького, який вважає, що "основною причиною міжнародної фінансової кризи 1997-1999 рр. є розрив між фінансовою сферою світової економіки і фізичною економікою окремих країн", що " . кризу . слід класифікувати як фінансово -боргову . з високою мобільністю короткотер мінового іноземного капіталу; . криза стала реакцією на непомірне роздування фіктивного капіталу порівняно з розвитком реального сектору"[12, 93]. Про розвиток фінансової сфери на шкоду реальній економіці пише також І.Воронін [17, 19]. Заслуговує на увагу висновок П.Мозіаса про те, що "…фундаменталь ною причиною кризи стало порушення оптимального балансу між мірою внутрішньої лібералізації економіки, з одного боку, і ступенем її відкритості - з іншого. Контроль за допуском в економіку іноземного спекулятивного капіталу послаблювався швидше, ніж дозволяли об'єктивні внутрішні умови. І врешті-решт ризики, пов'язані з нестабільні стю короткотермінових інвестицій, стали пересилювати ті макро- і мікроекономічні переваги, які надавало залучення іноземних кредитів і портфельних інвестицій" [10, 44]. Додамо, що цю кризу, як і інші, спровокува ла надмірна ейфорія фінансових спекуляцій, коли поляризація інтересів і протиставлення позицій сторін "центр-периферія" набули найбільшого напруження. На прикладі представників фінансової периферії була реалізова на здирницька стратегія міжнародних спекулянтів щодо максимізації зиску від обігу "гарячих грошей". Монетарна ідеологія вкотре показала свою обмеженість при вирішенні глобальних і національних питань фінансової стабілізації. Міжнародні фінансові організації, відповідальні за координацію програм світового господарського розвитку, запізніло реагували на можливість кризових катаклізмів, фактично не попереджуючи обвали ринків. На думку російських дослідників, " . ці організації практично не регулюють діяльність транснаціонального капіталу, а швидше сприяють його функціонуванню, зменшуючи вплив національних урядів" [8, 89].
Завантажити реферат