Сторінка
3

Архітектурні взаємозв'язки України з Росією

І справді, досить тільки поглянути на декоративну обробку стіни собору, щоб не було сумніву, що в його будівництві брали участь російські майстри. Є всі підстави припускати, що собор - справжнє дітище дружньої спільної творчості російського і українського зодчих. Один росіянин чи один українець вирішили б, як мав би виглядати храм, по-різному. Так, типова для XVII сторіччя російська обробка лиштов вікон, особливо нижнього віконця, що дуже нагадує такі самі в церкві Вознесіння в Коломенському, прямо свідчить про руку російського майстра. З другого боку - якому псковцю спало б на думку розкидати по всій стіні своєрідні цегляні орнаментальні смуги, гостроверхі городки та ще арки - спомин про колишні закомари?

Цілком очевидна спільність роботи московита й українця в чудовій надбрамній церкві Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському. Композиційно-обсяговий задум тут суто український, гульбище і підкліт - російські, а оздоблення - спільне для одних і других. Руку російського зодчого особливо ясно видає в'їзна брама та її московська обробка різьбленими колонками. Не буде нічого дивного, якщо коли-небудь удасться знайти докази безпосередньої участі в будівництві надбрамної церкви самого Йосипа Старцева. Чи не про неї є згадка в договорі щодо третьої його будівлі, відома нам із листування Мазепи з царями Йоаном і Петром?

Зовсім український вигляд має прекрасна дзвіниця Путивльського Мовчанського монастиря, збудована на зламі ХУІІ-ХУІП сторіч (у 1700 році вона вже була). Таку саму типово українську будову обсягово-композиційного образу храму ми бачимо в прегарній церкві села Лютеньки, що її збудував полковник Михайло Борохович у 1686 році*** . Усе в пій незвичайно вишукане й струнке, починаючи з чудового плану й закінчуючи здійнятими вгору самостійними частинами п'яти камер, кожної зі своїм покриттям(15).

Ще більше відчутне українське художнє дихання в Покровському соборі Харкова, збудованому в 1689 році(16) [ .]

Абсолютно українськими загалом і в деталях є церква гетьмана Апостола в Сорочинцях (1730-1732 рр.), пишно прикрашена різьбою, що наслідує вишивки сорочок, і Троїцька церква Густинського монастиря (1674 р.); монументальна, безперечно, народна Миколаївська церква Ніжина і вражаючі мури з вежами Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському, також перейняті народним духом.

Мішаний московсько-український відбиток лежить на чарівних цивільних будівлях, таких, як полкова канцелярія в Чернігові, збудована полковником Лизогубом. У ній, як і в багатьох інших пам'ятках, споруджених наприкінці XVII - на початку XVIII сторіччя, нелегко відрізнити частку російського і українського зодчих в їхній спільній роботі. Та, як ми бачили, існують і такі пам'ятки, де за їхньою українською суттю зовсім не відчувається руки російського майстра і, навпаки, є й інші, майже цілком перенесені з півночі на південь.

Якщо з наведеного огляду може комусь здатися, що [Московська] Русь зробила в українську архітектуру вагоміший внесок, ніж Україна в російську, то причина цього полягає, можливо, у моєму недостатньому знайомстві з усією різноманітною спадщиною української архітектури і взагалі в слабкій дослідницькій роботі в цій галузі, проведеній досі українськими істориками й архітектами. Основним стимулом, що спонукав мене, незважаючи на таку малу обізнаність, узятися за цю складну тему, була не так надзвичайна привабливість її, як жадання сигналізувати її вагу й прагнення викликати бажання до її справжнього, у всеозброєнні сучасної науки, вивчення зацікавленими українськими колами, передусім Академією архітектури УРСР. Як можна так мало робити, живучи й працюючи серед багатющих архітектурних скарбів, якими повна країна? Тільки після того, як наші товариші-дослідники українці вивчать уздовж і впоперек свою територію, організувавши розкопи фундаментів, установивши закони й еволюцію українського цегляного мурування, зробивши точні археологічні обміри й піднісши на високий фаховий рівень реставрацію найціннішої архітектурної спадщини, можна буде сказати, чия частка у взаємовпливі більша, Росії чи України.

Вище найзагальнішими рисами було зазначено, наскільки збагатили російське будівництво нові ідеї й прийоми, що прийшли з півдня і тривко закріпилися на півночі, але в творчому народному горнилі [Московської] Русі й України на початку XVIII сторіччя була викута їхнім обопільним генієм одна пам'ятка такого неминущого значення, що вона до цього часу викликає законний подив москвичів і всіх приїжджих. Пам'ятка ця, так звана Меншикова вежа, яка стоїть біля Кіровських воріт за будівлею поштамту.

Першим дослідником, що приділив їй достатню увагу, був відомий історик і археолог початку XIX сторіччя А.Малиновський (1762-1840), який присвятив цій пам'ятці захоплену статтю, написану на основі віднайденого ним давнього синодика церкви Архангела Гавриїла. У Центральному державному архіві давніх актів зберігається в так званих теках Малиновського його вартісна записка, складена на основі цього синодика. Наведені в ньому відомості з історії невеличкої три наметової церкви Архангела Гавриїла, яка стояла до побудови вежі на її місці, заслуговують на тим більшу довіру, що розпочав вести синодик щ& перший священик церкви в XVII сторіччі. До нього він заносив усі події, що стосувалися храму, а після його смерті їх далі записували наступники священика. Ось що ми знаходимо в синодику.

У 1704 році парафіянин церкви Архангела Гавриїла, знаменитий сподвижник Петра І О.Меншиков, повернувшись з одного походу, привіз до Москви з Полоцька ікону Богоматері, написану, за переказами, євангелістом Лукою. Для цієї дорогоцінної ікони він вирішив побудувати храм на місці давньої церкви, присвятивши його тому ж таки архангелові Гавриїлу.

Меншиков знав, що він нічим не може так догодити своєму цареві й другові, як побудувати чудову пам'ятку, здатну прикрасити Москву. І він, не шкодуючи величезних коштів, справді спорудив храм, що перевищував на півтора сажня дзвіницю Івана Великого. Храм було задумано як церкву-дзвіницю, - "іже на дзвони". Сучасники вважали його чудом будівничого мистецтва.

І справді, у центрі Москви піднеслася споруда, яка затьмарила все навкруги архітектурною пишнотою й красою. Розпочата 1704 року, вона була закінчена в 1707 і протягом тривалого часу була парафіяльною церквою Архангела Гавриїла, аж поки в 1723 році блискавка не вдарила в її високий шпиль і не запалила горішнього, п'ятого дерев'яного ярусу. Дубові бруси, на яких висіли дзвони, впали, проваливши склепіння. У такому напівзруйнованому стані, позбавлена четвертого восьмерика, церква простояла понад пів- сторіччя й була прозвана народом Меншиковою вежею.