Сторінка
1
Історики архітектури вже давно прийшли до висновку, що в основі побудови окремих давніх архітектурних ансамблів (в першу чергу культового призначення) і навіть цілих поселенських комплексів, закладена відповідна планувальна схема, яка часто відображає як тогочасні релігійно-філософські погляди, так і науково-прикладні знання. При цьому структура їх планіграфічної системи завжди була складною, багатоплановою та різною для окремих епох і культур. Все ж, головною особливістю будь-якої планувальної структури було панування в ній чітко визначеного порядку в визначеній системі координат. Зокрема, як географічних (відносно сторін світу, небесних світил, тощо), так і суспільних (відносно релігійних, культурних, соціальних, тощо) центрів[1]. Але, разом з цим, всюди присутня відповідна основа: суспільна та соціальна ієрархія тогочасного суспільства чи держави. Мета даної роботи – простежити можливість існування особливостей мікропланувальної структури давніх могильників і макропланувальних систем розміщення церков, хрестів та городищ, як складових частин поселенських комплексів в межах суспільних (община, сім'я) груп, для перших, та територіальних (державних) об'єднань для других. А в цілому, ствердити, що їх планувальні структури та системи були теоретично оформлені і практично здійснювались відповідною владою – общинною, церковною, князівською, тощо, що виключало їх "випадковість" чи "хаотичність" та "безплановість", як про це ще продовжують говорити більшість дослідників матеріальної культури.
1. Мікропланувальна структура давніх могильників
" .обряди в честь предків важливіші обрядів в честь богів".
Закони Ману
Згідно з язичницькою ідеологією, немає різниці між світом живих і світом мертвих, а через поховальний обряд здійснюється лише перехід від однієї стадії життя до іншої – останньої і вічної. Язичницькі жерці вчили, що кожна людина вступить до світу мертвих в тій якості, в якій вона перебувала (здобула) на землі. Тому головною метою і змістом поховального обряду було виконання общиною і сім'єю комплексу ритуальних дій для розміщення померлого в новому "поселенні мертвих", в строгій відповідності з його сімейним і суспільним (соціальним) статусом, який він займав в системі "поселення живих". Дотримання цих вимог, та забезпечення померлих всім необхідним для продовження їх посмертного життя і складало основу поховального обряду1. Таким чином, в ідентичності "поселень мертвих і живих" (планувальна структура), витримувалась рівновага між світом живих і світом мертвих, що було основою всіх дохристиянських релігій.
Вищеозначені висновки, дозволяють нам підійти до постановки проблеми про відповідність планіграфічної макро- і мікро-суспільної структури давніх поселень і могильників, та можливість їх зворотної археологічної реконструкції.
Археологічні дослідження давніх поселень і могильників дозволяють стверджувати, що вони складають єдиний поселенський комплекс, який існує в одній системі макро- і мікро-топографічно узгодженої соціалізації (сімейно-родової, ідеологічної, соціальної, тощо). Зокрема, тип, планування та розміри поселень є визначальним критерієм для реконструкції розвитку суспільних відносин племен слов'янських археологічних культур. Дослідники вірно відзначають, що зміни в макротопографічному плануванні поселень відповідають змінам суспільних відносин їх мешканців. А саме, відображають перехід від первісної патріархальної общини (80 – 100 чоловік, які жили в 3-4 гніздах-поселеннях патріархальних великих сімей-патронімій з 15-20 чоловік, і складались з декількох малих, несамостійних сімей), до територіальної, сусідської общини, в якій мала сім'я стала вже господарською самостійною одиницею ранньофеодального суспільства2. Більшість дослідників, визначаючи існування чіткої макротопографічної планувальної структури слов'янських поселень, в той же час важко сприймають існування чіткого планіграфічного зв'язку в мікротопографії розміщення жител великої патріархальної сім'ї, яку, на наш погляд, переконливо розробив нещодавно Ярослав Баран3. Зокрема, виявлена ним система діагональних прив'язок при побудові груп жител, фіксувала пряму (батьки-діти) родинну лінію. А саме, пізніші житла планіграфічно пов'язані з ранішими системою діагоналі (мотузка), проведеної через кути старого житла (в одному з кутів розміщена обов'язково піч) до одного з кутів нового житла. Мікрохронологія будівель виявила, ще одну систему лінійних зв'язків, які охоплювали вже всі будівлі поселення, коли на одній лінії виявляються кути або стіни кількох, одночасових або різночасових жител. Постійне повторення розташування груп жител у вигляді дуги, де всі вони зв'язані лініями (лінійно-радіальна структура), фіксувала бічну лінію родинних зв'язків патронімії (брати, дядьки, племінники тощо). Таким чином, "безсистемна" забудова поселень (і не тільки слов'янських) насправді, виявилась чітко планіграфічно спланованою, через відповідну строгу фіксацію внутрішніх "великосімейних" патріархальних генеалогічних зв'язків (літописна "вервь"). Безперечно, що це лише перші кроки в пізнанні, цих надзвичайно складних процесів формування мікро планувальної структури давніх поселень1.
Вивчення нами слов'янських (і не тільки) ґрунтових тілопальних могильників (досліджених повністю або в більшій частині), показало наявність також двох взаємопов'язаних систем їх планіграфічної макро- і мікротопографічної побудови, які фіксують як прямі зв'язки в середині малої і великої сім'ї, так і бічні лінії в общині в цілому. Зокрема, вони утворюють окремі промені-ряди1 прямої і діагональної перехресної прив'язки в розміщені поховань, планіграфічним центром яких є могили засновників роду-патронімії (діди, прадіди). В зв'язку з тим, що смерть постійно змінювала природний хронологічний порядок в розвитку (наступності) всіх прямих і бічних сімейних (родинних) ліній та перемішувала статево-вікові групи (рання смерть дітей, батьків, онуків, тощо), планіграфічний зв'язок всередині таких генеологічних груп могильника ускладнювався, тому він важко піддається реконструкції (особливо на великих і довготривалих могильниках) (рис. 1,2).
Крім планіграфічного зв'язку, кожна з груп могил, в залежності від місця в сімейній та статево-віковій групі, виділялась і відповідно регламентованими рисами поховального обряду, які так до кінця і не мають єдиного релігійно-функціонального пояснення на даний час. Все це безперечно ускладнює археологічну (суспільно-соціально-сімейну) реконструкцію некрополів. В цілому, очевидно, один могильник належав одній патріархальній общині (3-4 покоління), яка складалась з декількох патріархальних сімей-патронімій. Кожна з них утворювала окрему групу могил, в якій кожна сім'я формувала і окремі планіграфічні ряди. Зокрема, новоутворені сім'ї жонатих синів (жонатих внуків) утворювали нові ряди, в яких кожен померлий член сім'ї та самі ряди були пов'язані по статево-віковому принципу діагонально-перехресними лініями з родичами і найперше з засновником роду-патронімії. Таким чином, планіграфічна схема в формуванні дохристиянського ґрунтового тілопального могильника, в принципі була подібна до "генеалогічного дерева" (сімейно-родового). Її чітке дотримання дозволяло всій патріархальній общині і, зокрема, сім'ям, завжди розпізнавати могили своїх предків і померлих родичів, а з іншого боку здійснювати нові захоронення у відповідності з генеалогічним (суспільним) місцем кожного в системі "поселення мертвих". Тим самим, можна говорити також, що ґрунтова тілопальна могила мала і відповідні наземні ознаки (археологічно втрачені). Отже, ґрунтові тілопальпі могили, які були, очевидно, основним поховальним обрядом у ранніх слов'ян, займали надзвичайно важливе місце в релігійних віруваннях слов'янського населення, для яких було характерним "поклоніння мертвим". Так, Аль Масуді (X ст.) писав, що "слов'яни поділяються на багато народів . більша частина їх племен – язичники, які спалюють своїх мерців і поклоняються їм"[2].
Завантажити реферат