Сторінка
2

Утворення української мови в науковій концепції А.Ю.Кримського

Важливим є твердження вченого про різну «швидкість» (різний час. – К.Т.) занепаду редукованих. Зокрема, у «південнорусів» цей процес відбувався «повільніше», а у білорусів і «великорусів» – швидче й рішуче [8, 108].

Відомо, що представники Харківської лінгвістичної школи (О.О.Потебня, М.О.Колосов, П.Г.Житецький) інтерпретували це фонетичне явище як тривалий процес. Щодо тривалості процесів зникнення слабких редукованих і переходу сильних редукованих у голосні повного творення, то її О.О.Потебня, М.О.Колосов, П.Г.Житецький осмислювали по-різному [13, 14; 6, 7; 4, 51, 66, 67, 263].

Учені Харківської лінгвістичної школи надавали великої ваги процесу занепаду редукованих голосних і пов’язували з ним ряд явищ, які відбувалися у консонантизмі й вокалізмі східнослов’янських мов. Так, О.О.Потебня розробляв положення про те, що подовженню та подальшій дифтонгізації о, е в нових закритих складах в українській мові передував занепад редукованих ъ, ь [13, 12, 35-364]. На думку М.О.Колосова, перехід ĕ > і виник раніше тих змін в українському вокалізмі, які пов’язані з якістю складу або з наголосом. Це стосується, зокрема, якісних змін о, е в нових закритих складах [6, 29].

Відомо, що О.О.Шахматов був ґрунтовно ознайомлений з працями О.О.Потебні. Більше того, О.О.Шахматов підтримав положення О.О.Потебні про різночасність занепаду редукованих на східнослов’янському терені [19, 36]. Аналізуючи дане фонетичне явище, О.О.Шахматов писав: «У царині звуків не можна назвати жодного такого явища, спільного всім руським наріччям, піднаріччям, говорам, яке не сягало б епохи доісторичної. Винятком є занепад глухих ъ і ь і заміна їх у певному положенні через о і е» [20, V2].

Суттєвими наслідками занепаду редукованих ъ, ь у «південноруській» мові, які містять давні писемні пам'ятки XI – XIV ст.ст., А.Ю.Кримський вважає: а) появу «замінної довготи» (шêсть > шіесть > шість); б) подовження приголосних перед j (життя); в) перехід лъ (ъл) > ов (влъкъ > вовк).

З досліджень А.Ю.Кримського випливає, що в XIV ст. українська мова «дообразувалась геть до краю; малоруська мова XIV віку в тих своїх говірках, котрі тоді встигли розвитися найбільше, – це вже й є сьогочасна українська мова» [8, 112]. Білоруська та великоруська мови, на думку А.Ю.Кримського, також сформувалися в XIV ст., і в період XV – XVII ст. відмінність між усіма східнослов'янськими мовами посилилася. Хоча спільне життя в литовсько-руській державі наблизило «малоруську» й білоруську мови, через що Ф.Міклошич та О.Огоновський вважали останню паростю «малоруської» мови, «тоді як фактично білоруська мова значно ближче підходить до акаючої великоруської мови» [8, 112].

Безперечно, давні писемні пам'ятки є пріоритетним джерелом дослідження для А.Ю.Кримського. Проте ми не повинні ігнорувати той факт, що вчений був одним із засновників історичної діалектології. Наприклад, А.Ю.Кримський досліджує ті діалектні особливості давньоруської мови, які лягли в основу трьох сучасних східнослов'янських мов. Так, староруський період мовознавець розглядає як добу активного вироблення місцевих північне-, середньо- і південноруських діалектних ознак, що в сукупності давали можливість виділити проторосійський, протобілоруський і протоукраїнський мовні типи [7, 193-195].

Згідно з концепцією А.Ю.Кримського, «еру самостійності й викристалізування трьох руських мов, мабуть, краще буде визначати трохи ширше (ніж у О.О.Шахматова. – К.Т.): не просто XIII ст., ба XII – XIV ст.ст.» [7, 195]. Отже, за А.Ю.Кримським, схема утворення «руських наріч» має такий вигляд:

Рис. 1

Згодом А.Ю.Кримський висловив думку про те, що «політичне роз'єднання в XII – XIV ст. земель південнозахідної та північносхідної Русі допомогло остаточному розформуванню мови східного слов'янства на такі групи: малоруську, білоруську з акаючою великоруською та окаючу північноруську» [7, 196]. За А.Ю.Кримським, у період XIII – XIV ст. «ми вже не сміємо казати тільки про три діалектні руські групи (південну, середню та північну), а повинні говорити про чотири: малоруську, білоруську, південновеликоруську та північновеликоруську» [7, 199-200]. Отже, учений говорить про переформування «руських» наріч, проте не вказує, яким чином воно відбувалося. На цьому, практично, і завершується опис А.Ю.Кримським процесу формування української мови. Можна додати тільки те, що, на думку вченого, «документи XV ст., а тим паче XVI ст., можуть мати для історії малоруської мови XII – XIV ст.ст. самісіньку підсібну вагу. Вони тільки наочніш і вимовніш ілюструють те становище нашої мови, до якого вона вже встигла прийти протягом XII – XIV ст., переважно в результаті занепаду глухих звуків» [7, 208].

Однак загальновідомо, що А.Ю.Кримський зафіксував не одне мовне явище, яке розвинулося в українській мові в XV – XVI ст. До таких явищ належить, зокрема, дієслівна форма наказового способу 2 ос. мн. на приголосний (без кінцевого є), ствердіння приголосних перед є наСхідній Україні та ін. [9, 198].

Отже, у контексті мовознавчої науки XIX ст. – початку XX ст. погляди А.Ю.Кримського на проблему утворення східнослов'янських мов, зокрема, української мови, доцільно розглядати як традиційні. Адже у працях А.Ю.Кримського, як і більшості українських і російських компаративістів 20-х – 60-х рр. XIX ст. (О.Х.Востокова, М.І.Надєждіна, М.О.Максимовича та ін.), перевагу було віддано дивергентному поясненню мовних інновацій.