Сторінка
4

Влада жіночої вишуканості: збірка Дарії Рихтицької-Мельникович “Магія вогню”

Дух музики, танку, що був естетично-емоційним живлом поеми "Рим" (і не тільки в її колоритній сценці з вуличними музиками), превалює в артистичній поезії "Танґо", яка вносить свіжі мотиви в українську лірику. Твір є, властиво, яскравою жіночою мистецькою візією славного танку. В ній присутні компоненти його філософії й історії, розлито любосну млость його "гріховної жагучости", вирізьблено звинно-ґраційні постаті танцюристів. Розгорнуту містерію тангових пристрастей позначено гіперболізованим образним уявленням –"Може Експльозію Викликати" [1, 114], що показує непересічний мистецький темперамент авторки. Шлюсакорд розділу, "Гостре відчуття" вивершує його під знаком Ґетеанської ідеї прийдешньої гармонії людини, природи і Бога. Сюрреалістично-парадоксальний пуант транспонує її, як бачиться, на матірний ґрунт із усвідомленням теперішньої гостроти українських суперечностей: подих свободи тільки ледь бринить "У струнах Скрипки Скрипаля – Що грає В театрі Мертвим" [1, 120].

Через "Двері ілюзій" читач потрапляє в камерний світ любовних стрічань і туги, взагалі осердечено-ліричних нотаток, переданих десь із п'ятого вірша currente calamo відчуттів, вражень і настроїв. Авторка виливає їх, пише про власне, про захвати і болі жіночої душі й тіла. Добровільно приймає при цьому як закономірність світу його любовні радощі, страждання і терпіння. Практично відсутній тут ідилічний комплекс Філемона та Бавкіди. Та й сам мотив єднання навіки двох навкруг родинного вогнища виникає тільки в "Ніч триває". Натомість спів Ладі й Марені Дарії Рихтицької багатий на художні метаморфози. В них казковість може оновитися новим любосним контекстом ("Я стала рікою – А ти човном, Що пливе По водах Бурхливих" [1, 128]), здобутися на паралелізми зі світом природи. Динамічно змінною постає пристрасть – фатальна, здатна перемінитися в безтілесну. Розмаїття почуттєвих нюансів, зміна барв, майстерне переведення гри "присутність – неприсутність" ("Згубна пристрасть"), трансформація почуттєвості в щось іще сильніше, наприклад, у споріднення душ і безпристрасні прагнення ("Це не те слово"), – все це становить індивідуальний внесок поетки станів серця в лірику кохання. Настрої і стани чергуються вільно-артистично. Жагу володіння змінює заспокоєння. "Відфольклорна" пісня любовного виклику змінюється філософським усвідомленням плинності всього сущого. Мотиви кохання й часу, любові й самоти, палу й туги, образ саду весни і спокус, цнотлива еротика з берегів Ізару сполучені в цьому чуттєвому репертуарі "Магії вогню" так само природно, як поєднувалися контрасти в бароковій серенаді. Добре ліричне "перемикання" часу (“Вже сивина Замість Зірок Блищить Надією На стрічу ." [1, 137]), вправні викінчення, словесне малювання обмеженою кількістю контрастних кольорів, з'ява рим тощо – все це атрибути художньої виразності віршів про неілюзорне. Любосна поезія Дарії Рихтицької, випливаючи, певно, значною мірою з її власних ліричних почувань, є більше власне чуттєвою, ніж дискриптивною. За загальнолюдської значущості сердечних переживань ці "біографічні" вірші є ще й національно колоритними. Про це свідчать символіка барвінку і калиногрона, образи левади і сковородинівського саду. Навіть німецькі топоніми - вони вже й "українські", ті Реґенсбург, Ізар.

Передостанній розділ знов актуалізував форму мандрівних нотаток. На цей раз поетичний "щоденник" конкретних і часопросторових координатів (у "Нелітаючих птахах" це 2 лютого 1997 р., купе 423-го потягу Київ-Тернопіль, мандрівка перша) передає погляд культурної людини західного світу на українські "недопорядок", не тільки залізничний, та безголів'я. Ліро-епічна поема не ідеалізує Україну й українців, опановуючи часом осяги чорного гумору (епізод із оббитим носом). Невеселими є реалії дійсності (затруєне повітря і тому подібне). Сюрреалістичним – малювання сучасного українського простолюдина з "кучмовозиком". Не умовна, а, здається, реальна вагонна бесіда, з якої постає ненормальний триб життя з пияцтвом на "червоні" свята й у чорні будні, жахливий визнанням такого вегетування за нормальний спосіб людського існування. Неонатуралізм вуличних чи метрополітенівських епізодів із прохачами, каліками, повіями й терпінням старих жінок, як тієї пенсіонерки, котра мучиться, прогодовуючи внуків за мізерну пенсію, – контрастний до епізодів поеми "Рим". Такою сама за себе говорить неприкрита "трагедія оголеного життя" в цій "заґратованій зоні божевілля". Пером авторки водить тут євангельська істина "Не судіть .". В поемі “Нелітаючі птахи”, яку можна розглядати як дзеркальний відбиток мотивів лукавої української радянської поезії, фігурують нові українські соціальні й сатиричні контрасти, загострено-карикатурні образи (пузата золотозуба баришня в норковій шубі). З її появою пов'язаний крамничний епізод уводить оригінальний прийом мовотворчості: поетка за моделлю прози В.Винниченка вводить російськомовні репліки в українській графіці чи й русизми ("глаза" тощо) в авторську мову задля відтворення мовної картини Києва, де "матушка Росія" ще мертвою не стала. Серед отакого чорного "сюру" надію письменниці дарує хіба що хтонічна пам'ять роду, в якому українки були берегинями як родинних вогнищ, так і кращих етнічних традицій, та ще патріотична опінія старенької бідної жінки: "Але Україну Маємо І нікому Не віддамо ." [1, 174].