Сторінка
3
Поема "Ad memoriam" В.Чорноволу, названа "Трояндна печаль", як і вірш "Спазм болю" з присвятою "Атені" підхоплюють останню тему. Названий реквієм "у подзвінне" Чорноволу, сповнений голосільницьких інтонацій, становить собою останнє "прости" всім, хто не зберіг В'ячеслава від підступної смерті. Щемного ліро-психологізму творові додав умовний сценерій подружнього життя двох споріднених душ, але погляд із приватної перспективи тут не домінує. Тому звучить "Трояндна печаль" і грізним не по-жіночому "мементо" (мотив непрощення ворогам, відплати за кривду всієї України), і філософсько-резигнаційним нагадуванням про крайню необхідність “Провідників Своїх Поважати А зайдів Геть прогнати" [1, 62], й гідною епітафією. Картина величавої похоронної процесії, якої давно не бачив Київ, траурна і водночас по-імпресіоністськи сонцебризна, інтонована "Бам – бам" церковних дзвонів, от тільки кінець дещо абруптивний. Психологічний pendant попереднього твору, "Спазм болю" добре передав біль утрати, зокрема за допомогою звукопису (алітерації на "с - з", "д"). Нарешті, завершальна частина мистецького обрамлення, мініатюра "Хто прагне див", дарує ту радість упізнавання літературних перегуків понад роки, що говорить не так про рацію компаративістів, як про духову єдність української поезії, зосібна жіночої, різних генерацій, спільноту письменницьких поглядів і відчуттів. Бо ідея неповторних див рідної землі в Д.Рихтицької просто наче проростає з рядків Плужникової медитації "Хай чужина комусь вбирає очі .", де також ясніє образ "дива землі своєї".
Другий розділ “Магії вогню” об'єднав твори, перейняті бажанням осмислити навколишній світ і "невеликі" істини – як-от про "Звук тишини В оголеному Світлі Душі На самоті" [1, 84]. Зустрічаємо серед писань сливе експериментальні. Одне з них, "Тужливо дзвіниця дзвонить", демонструє евфонічні можливості поетичної мови (аж до тих, що обмежують сам вислів, але не ведуть при цьому до асемантичного письма) цікаве розмаїтою метафорикою. Тематично в розділі домінує комплекс гармонійності світу й особи, нерідко доведений "від супротивного" ("Ти рухаєш губами ,.), на метафізичному рівні (“Як вдихнути життя?") чи й за допомогою інтроспекцій (“Аромат дружби”, упластичнений за допомогою естетичної співдії змислів). Ідейно-художім осердям є образне вистудіювання таких гідних людини високоцінних її проявів, як тривка приязнь і любов. Ліризуючи їх, Д.Рихтицька прагне передати багатство настроїв, переживань. При цьому, наприклад, любосні мотиви "рольової" ретроспекції “Палаючий кущ", попри деяку ускладненість сюрреалістичним задзеркаллям, долають його конвенційність реальністю плану кохання та весняного пейзажу.
Центральним твором розділу бачиться елегійна філософська поема "Ватра". Вона значною мірою розвиває заголовну семантику “Магії вогню”. Присвячено твір друзям, які відійшли в таїну західних меж, лишивши по собі зорний слід навкруг серця ліричної героїні. Тим то й запалено в зачині хисткий вогник свічада. Обертони думки і ліричного переживання випрозорено печаллю. В релігійному й альтруїстичному ключі потлумачено поведінку дружньої душі побіля Господнього престолу. Й тут душа "Молитвою За нас Просила ." [1, 89].
Віршовий мартиролог, а водночас груповий портрет і апологія свого покоління дітей із вогненного кола війни, "Ватра" сповнена зорової виразності в малюванні відлету душі. Підлягає ж воно власній філософії (сказати б, антирелятивістській) часу, бажанню повернути минуле, втішатися – на противагу зболеній самотності – повнокровністю буття в любові, в дружньому тісному колі, з якого нікому не відійти безслідно. Медитативна дорога авторки до себе (а це та дорога, яку, за словами Б. Бойчука, не вибирають) у поемі й усій збірці є шляхом означущення поетичного слова через метафоричне згущення амбівалентної образності вогню. Вагома в символіці багатьох поетів-попередників, вона багатоманітно обігрується Дарією Рихтицькою. Скажімо, вогонь тут репрезентує іскриста ватра. Cаме до неї, згідно гуцульського міфопоетичиого погляду, гостять душі померлих. З цього семантичного гнізда виростають похідні образи: полум'я вогню як своєрідного магічного кристалу, вогника пам'яти, жару любови, теплого світіння ще реґенсбурзької дружби, вогнища надій у серцях. Опитимістичне вістря поеми підносить незгасне палання ватри Віри, Надії та Любови назустріч безсмертю та попри розходження перехресних стежок життя, всупереч усе більшому звуженню кола людей круг огню. В Шевченківсько-Франківських урочих інтонаціях авторкою
провіщено кращу українську перспективу. Бо будиться з "Зимового Сну – Україна Наша – І жде На своїх Дітей – Що розбіглися По чужих Краях – Тож Об'єднаймось В одну родину! Не відходім Від ватри Далеко – Бережім Її теплоту і жар любови, Щоб вогонь Не погас У попелищах Свар" [1, 103]. Патріотичний стержень "Ватри" втривалено й наступним віршем "Смерека колюча". В ньому колективний образ "нас" теж зігріває вогонь, що є антидотом від "самоспалення безділля". Це вогник надії, що Україна знову воскресне в Україні.
Завантажити реферат