Сторінка
2

Неформальна спільність і формування засад самоорганізації суспільства (на матеріалі історії українського бароко)

Оптимальність і соціальна ефективність різного роду неформальних структур в українській історії визначається можливостями реалізації інтеграційних цілей в людській діяльності. Тому, постаючи як вільне об’єднання людей, незалежно від офіційних ролей і соціального статусу, неформальна спільність виступає досить ефективним способом досягнення суспільних і організаційних цілей, своєю діяльністю сприяє утвердженню в суспільстві атмосфери духовного співробітництва і порозуміння. Концентруючи енергію спонтанних сил суспільства, неформальна спільність задовольняє різноманітні потреби людини, насамперед, потребу в спілкуванні, в установленні контактів один з одним. У процесі спілкування між людьми встановлюється особлива соціально-психологічна спільність, де велику роль відіграють почуття солідарності, взаємної довіри, спільність поглядів та інтересів. Як наслідок – індивід отримує визнання з боку інших і виступає як самостійний суб’єкт діяльності. Якщо формальні соціальні структури забезпечують визначеність і однозначність взаємин між людьми, раціоналізують їх, гарантують дотримання певного статусу індивіда, то неформальні надають особистості можливості для самоутвердження, вільного розвитку, для реалізації різних форм інтеграції, духовної консолідації, узгодженої діяльності заради спільних цілей.

Значущість неформальної спільності як важливого фактора суспільного розвитку і форми реалізації самоорганізаційних процесів у суспільстві виростає в період вибору тією чи іншою європейською нацією шляхів розвитку, історичної перспективи людської консолідації. В українській історії така ситуація склалась, зокрема, в 2-ї половині XVII ст. Саме в цей період діяльність і міра впливу на характер розвитку українського життя тих чи інших варіантів неформальної спільності – інтелектуальних товариств, угруповань, літературних гуртків, інтелігентських зібрань – стає особливо помітною.

Неформальні спільності в українській історії – це породження інтелігентського середовища і вияв суто інтелігентської позиції, що ґрунтується на визнанні пріоритету особистості, міжособистісних зв’язків і спілкування. У функціонуванні цих спільностей знайшла відображення загальна для європейського духовного життя тенденція – ідеалізація тих форм людської співдружності, які забезпечують гармонійний і всебічний розвиток особистості, повагу до її прав, гідності, життя, права на вільну комунікацію, і сприяють утвердженню розумних, упорядкованих основ буття.

Одним з найяскравіших прикладів функціонування неформальної спільності в українській культурі є діяльність неформального угруповання високоосвічених людей у другій половині XVII ст, яке увійшло в історію як „Чернігівське літературно-філософське коло” або „Чернігівські Афіни”. Активність цього угруповання стало важливою подією в духовному житті України на фоні збройної боротьби між прихильниками різних політичних орієнтацій в Україні, відсутності справжньої єдності в українському суспільстві, що, зрештою, поставило Україну в середині XVII ст. на межу національної катастрофи.

Засновником і фактично главою цього неформального угруповання була відома людина, видатний діяч православної церкви, політик, богослов, архієпископ Чернігівський – Лазар Баранович. За його сприяння в Чернігові склався могутній осередок української культури, який перетворив Чернігів на один з основних культурних центрів свого часу. Чернігівське коло Л.Барановича об’єднувало людей, що жили не тільки в Чернігові, а й у Батурині, Львові, Києві, Москві, Слуцьку, Полтаві, Харкові, Новгород-Сіверському та інших містах. Особиста дружба з Чернігівським митрополитом і спільна діяльність (видавництво книг у власній друкарні Л.Барановича) стали тими факторами, що сприяли об’єднанню поетів та філософів у рамках неформальної спільності. Л.Баранович охоче встановлював зв’язки з людьми, підтримував їх, часто сам шукав у них духовної підтримки. У друкарнях Новгород-Сіверського і Чернігова він опублікував близько 50 книг, у тому числі граматику, часословець, псалтир, октоїх, молитвослов для шкіл, свої твори та твори сподвижників по Києво-Могилянському колегіуму. Навколо Л.Барановича об’єдналися його друзі та однодумці, люди, з якими Баранович ні за яких умов не розривав близьких стосунків, хоча і не завжди поділяв їхні політичні погляди. Він завжди прагнув діалогу як єдиного надійного шляху до згоди і взаєморозуміння, а, отже, й виходу України зі стану громадянської війни.

«У тому, що провідною постаттю на сцені українського політичного життя Руїни став християнський діяч, містично настроєна і глибоко віруюча людина, – пише А.Макаров, – була своя закономірність, бо коли всі сваряться, потрібний той, хто вміє мирити, і коли всі роз’єднуються, діляться на ворогуючі групи, клани, „партії”, має з’явитися авторитет, що стоїть над бійкою і зберігає здатність слухати і розуміти всіх. Таким діячем у роки хаосу війни XVII ст. в Україні був Лазар Баранович» [6,6].

Ядро угруповання Л.Барановича складали його сподвижники та друзі, з якими він вчився, а потім працював у Київській колегії. Це філософи, богослови, відомі поети, письменники і релігійні діячі – І.Гізель, Ф. Софонович, І. Галятовський, А. Радивиловський, Д. Туптало (Ростовський), Л. Крщонович, І.Щирський, С.Ялинський, І.Максимович, І.Величковський, П.Армашенко, О.Бучинський-Яскольд, І.Орновський та ін. Тісні стосунки з поетами чернігівського кола мав Стефан Яворський, а також київський митрополит Варлаам Ясинський. Впливи чернігівського архієпископа відчував і харківський поет Онуфрій, який наслідував Л.Барановича і навіть перекладав його польські вірші на старослов’янську мову [10,54-55]. Перебуваючи під впливом київського інтелектуального та духовного життя, Л.Баранович зумів створити сприятливу для творчості атмосферу духовної єдності, дружнього порозуміння і в Чернігові.