Сторінка
4

Польське питання та проблема статусу українських територій у 1917 – 18 рр.

За період Першої світової війни участь країн Антанти у визначенні української державності та її територій була обмеженою. Агенти цих держав прагнули впливати на провідні політичні сили на українських територіях, встановлюючи неофіційні контакти із Центральною Радою та польськими організаціями [19, 177]. Але ні польські, ні українські політичні сили у своїх розрахунках не прагнули робити ставку на Антанту, особливо після підписання Брест-Литовського мирного договору Радянською Росією, коли німецькі війська почали готуватися до генерального наступу на західному фронті у 1918 р.

Після завершення війни та перемир’я між Німеччиною й країнами Антанти участь останніх у вирішенні долі польських та українських територій стає активнішою [1, 438]. Ініціативу в українському та польському питаннях країнам Антанти передає Німеччина після підписання перемир’я 11 листопада 1918 р. Відмова РСФРР від Брест-Литовського договору [20, 565] створює такі політичні умови за яких на вирішальну роль у врегулюванні польського та українського питання претендують Радянська Росія та країни Антанти. На політичну арену в якості вагомого фактору виходить також Добровольча Армія А. Денікіна.

Україна своїм державницьким існуванням гальмувала державне становлення Польщі котра повинна була стати гарантом на східних кордонах Німеччини у питанні європейської безпеки з точки зору країн Антанти після поразки Німеччини у Першій світовій війні. Договори про поділи Польщі могли бути використані і російськими урядами для відновлення Російської імперії. Політичне керівництво Добровольчої армії А. Денікіна, вважало нелегітимною українську державність визнану Німеччиною та Австро-Угорщиною [6, 13]. Поставало питання про правову базу встановлення стосунків не лише із відновленою Польщею, котру був змушений визнати під тиском країн Антанти і А. Денікін [23, 7 – 8], а й з іншими державами Європи. Базою ж могли стати лише договори про поділ Польщі якими врегульовувалися східні кордони Росії, легітимізація котрих була неприйнятною для поляків.

Здійснити ліквідацію договорів про поділи Польщі щодо статусу території України було небезпечно для країн Антанти та самої відновленої польської держави. Але ця процедура була необхідною, адже ці договори, врегульовуючи правовий статус українських територій, навіть у разі їх скасування зумовлювали актуалізацію питання про правову базу подальшого визначення політико-правового статусу українських земель, а такою базою міг бути політико-правовий статус цих територій до поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. В разі ліквідації договорів про поділи Польщі, починаючи із перегляду статусу українських земель, міжнародно-правовий статус відновленої польської держави міг би розглядатися цілісно зі статусом українських територій котрі не було включено до складу відновленої у 1918 р. держави – Речі Посполитої, а, відповідно і від Росії (РСФРР, а згодом й СРСР), котра змушена була б визнати кордони України також за своєю ініціативою ліквідовуючи дію договорів про поділи Польщі. Це залишало можливості для Німеччини навіть після підписання нею Версальського договору, згідно із яким вона відмовлялася від всіх договорів з Росією в тому числі і від договорів про поділи Польщі ініціювати перегляд статусу територій котрі увійшли до її складу.

Стійкість договорів про поділи Польщі та рішень Віденського конгресу 1815 р. у зв`язку з існуванням України надавала можливість Німеччині спиратися на них не лише в стосунках із фактичними правонаступниками Російської імперії, котрими так чи інакше де-факто ставали радянські республіки, а й у своїх стосунках із Польщею. Не дарма держави Антанти остерігалася можливості закладення в Ризькому договорі статті про зміну західного польського кордону на користь Німеччини [18, 224]. Рапалльський договір остаточно ліквідував дію договорів про поділи Польщі та можливості для Німеччини спиратися на них у перегляді формату стосунків із Радянською Росією та Польщею, але закладав основи нового формату міждержавних стосунків у Центральній Європі. Крім того, Рапалльський договір визначав і Радянську Росії, а згодом і СРСР в якості правонаступника Російської імперії (!!!). Але така позиція ускладнювала можливість для Польщі повернути собі юрисдикцію на території до її поділів так як Рапалльський договір 1922 р. фактично підтверджував взаємне визнання Німеччини та РСФРР, а з розповсюдженням цього договору на інші республіки, й СРСР, у наявних кордонах (Стаття 4 цього договору містила позицію про режим взаємного сприяння громадянам СРСР та Німеччини на територіях цих держав, а це є автоматичним взаємним визнанням територіальних меж одна одної цими державами) [22, 480]. Крім того, до створення СРСР існування УСРР із невизначеною територіальною юрисдикцією сприяло збереженню в дії договорів котрі визначили поділи Польщі.

Отже, відновлення польської державності постійно перепліталося з українськими державотворчими процесами, бо основною проблемою польського державотворення була ліквідація дії угод про поділи Польщі та рішення Віденського конгресу 1815 р. Ці міжнародно-правові акти стосувалися як польських так і українських територій. Відповідно, й участь в українських державотворчих процесах основних держав – підписантів рішення Віденського конгресу у польському питанні, Німеччини, Росії та Австро-Угорщини, була вирішальною, а їхні протиріччя в 1917 – 18 рр. дозволили здійснитися українській державності. Але польське питання постійно стояло на заваді українських державотворчих процесів. Тому необхідність у подальшому дослідженні участі відновленої у 1916 – 1918 рр. Польщі в процесі українського державотворення та, особливо, його політико-правових підвалин, а також міжнародно-правових основ України в якості державно-політичного утворення.