Сторінка
2

Польське питання та проблема статусу українських територій у 1917 – 18 рр.

Сам Тимчасовий уряд вважав за потрібне підтримати польську державність, адже такий крок допомагав йому легітимізувати свої повноваження шляхом прийняття у спадщину від Російської імперії не держави котра розвалюється, а повноважень по впорядкуванню стосунків між виниклими державами-спадкоємцями Російської імперії та відігравати провідну роль у їх легітимізації. Про це було вказано у відозві з приводу відновлення польської державності, зокрема, у словах «Микола ІІ мав змогу надати Польщі державність, але не зробив цього» [3, 35], відповідно, після усунення його від влади, це «завдання» імператора виконував Тимчасовий уряд Росії.

Більше того, Тимчасовий уряд не прагнув перегляду договорів про поділи Польщі у повному обсязі, зокрема в питанні з`ясування на користь Польщі політико-правового статусу українських земель [15]. Така дія могла передбачати передачу ініціативи центральним державам в питанні визначення кордону між Росією та Німеччиною і Австро-Угорщиною. Викала ситуація коли для Росії зникала політична доцільність продовження бойових дій на Західному фронті. Адже, по-суті, їх розділяла територія Польщі, остання ж не перебувала у стані війни із Росією. Тому до радянсько-польської війни 1920 р. могло мати місце лише взаємне визнання між Росією та Польщею, як свідчить пізніший досвід дипломатичних стосунків між РСФРР та окраїнними державами, виниклими на території колишньої Російської імперії [7], Центральні держави мали змогу розпоряджатися російською часткою Польщі як її повноправні спадкоємці, бо ці дві держави ставали гарантами майбутнього договорів про поділи Польщі, а гарантами легітимності рішень Віденського конгресу були всі держави Європи. Гарантії ж Росії у зв’язку зі станом війни та окупації всіх етнічних польських територій німецькими та австро-угорськими військами на 1917 р. ставали недієвими й ініціативу отримували лише два основних підписанти рішень конгресу – центральні держави. Відповідно, вони й могли переглядати правовий статус українських та білоруських територій, а їх позиція в питанні встановлення західного російського кордону була вирішальною.

Тимчасовий уряд був зацікавлений в Польщі як у проміжній державі із Німеччиною та Австро-Угорщиною котра була б визнана як Росією так і цими державами та закладала підвалини миру, самі поляки також прагнули використати польське питання як привід для ведення мирних переговорів, принаймні між Росією та Німеччиною й Австро-Угорщиною [5, 44]. Незалежна Польща віддаляючи від Росії Центральні держави, територіально позбавляла їх можливості впливати на процес встановлення західного російського кордону, але винятково у своїх етнографічних межах.

Для здійснення свого плану російський Тимчасовий уряд визнав польську державність, наголосивши що визнає її лише в етнічних польських межах. Розбудова Польщі лише в її етнографічних межах була складним питанням, бо цього не бажали Німеччина й Австро-Угорщина, прагнучи відновити державність Польщі та кордони майбутньої держави, базуючись на договорах котрі регламентували поділ Польщі задля здобуття вирішальної позиції у встановленні західних кордонів Росії. Становлення польської державності на базі етнічних територій, а не на політико-правовій спадщині колишньої Речі Посполитої до її поділів робило сумнівною легітимність польської державності та залежною цілковито від волі Росії, Німеччини та Австро-Угорщини, котрі мали під час можливих мирних переговорів узгоджувати між собою проект перегляду договорів про поділи Польщі, вирішуючи польське питання.

Крім того, деякі польські політичні кола бажали долучити до вирішення польського питання в 1917 – 18 рр. також країни Антанти. Але якби відновлення відбувалося лише шляхом визнання етнографічних меж польської державності, то доля Польщі могла вирішуватися й без залучення інших держав крім Росії, Німеччини й Австро-Угорщини.

Наявність Української Центральної Ради на території України, котра була об`єктом суперечностей між Росією та Польщею, мала бути у Тимчасового уряду мотивом неможливості входження до складу польської держави українських територій. Адже Центральна Рада була визнана Тимчасовим урядом у якості суверена на українських територіях котрі перебували свого часу в складі Речі Посполитої. Щоб не допустити будь-яких кроків щодо інтеграції українських земель до складу Польщі Тимчасовий уряд прагнув обмежити частку України у правовій спадщині Російської імперії та обмежити контакти Центральної Ради із державами Антанти котрі за умов війни могли бути наявними лише у площині військового співробітництва. Власне, ці прагнення Тимчасовий уряд реалізував і їх відображено у Другому Універсалі Української Центральної Ради [14, 512 – 513], котра схилялася до відновлення Польщі шляхом перегляду договорів про регламентацію її поділів, точніше шляхом їх анулювання. Це мало бути ударом по політико-правовим позиціям Німеччини в Європі, котра прагнула їх перегляду на користь свою та свого союзника – Австро-Угорщини, зокрема, перерозподілу частки Росії в договорах про поділи, що дозволяло реалізувати «австро-польський варіант», тобто, перетворення Австро-Угорщини на триєдину монархію [10, 49]. На певному етапі цей шлях вирішення польського питання був бажаний для Німеччини, виходячи із складності політичної ситуації в Центральній Європі через внутрішню ситуацію в Австро-Угорщині котра могла загостритися з утворенням незалежної Польщі [21, 291]. Також, неможливо було не рахуватися із вирішальним значенням позиції Австро-Угорщини у вирішенні польського питання. Німеччина прагнула ліквідувати політичні права Росії у вирішенні польського питання, які надавалися їй в разі реалізації проекту польської державності в польських етнографічних межах, адже у такому разі ініціатива у встановленні східних кордонів Німеччини та Австро-Угорщини переходила до РСФРР.