Сторінка
2

Роль земських установ у проведенні столипінської аграрної реформи на Правобережній Україні (1906 – 1914 рр.)

У 1909 – 1910 рр. Головним управлінням землеустрою та землеробства було надано Київському земству безвідсоткові позики: 18 тис. крб. на організацію показових полів з прокатними станціями, 30 тис. крб. на обігові кошти земських сільгоспскладів, 8 тис. крб. на агрономічний персонал [31, арк. 28]. У Волинськiй губернiї губернське земство асигнувало для поліпшення тваринництва на 1911 р. 18740 крб., на влаштування заводської стайнi у Житомирському повiтi – 1500 крб.; планувало органiзувати 12 злучних пунктiв. У Подiльськiй губернiї у 1909 р. було влаштовано злучні пункти у чотирьох повiтах; на купiвлю бугаїв у 1911 р. було виділено у Летичiвському повiтi – 250 крб., а в Лiтинському – 200 крб. [28,1334 – 1343; 24,28].

В одній із доповідей Подільської губернської земської управи (березень 1910 р.) підкреслювалося, що розвиток та поліпшення тваринництва перебувають у залежності від наявності пасовищ, кормів, обов’язкової ветеринарної допомоги та страхування худоби, впорядкування та полегшення збуту продуктів тваринництва, ознайомлення сільського населення з досягненнями спеціалістів сільського господарства у цій галузі, вибору порід. Наприклад, Літинська повітова управа передбачала на 1910 р. такий план розвитку тваринництва: 1) влаштування 5 злучних пунктів; 2) введення посади інструктора з проблем тваринництва; 3) щорічна організація земством виставок рогатої худоби та коней з преміюванням за кращі зразки. Визнавалася бажаність розведення у повіті м’ясо – молочної породи. Дані про розвиток тваринництва у селян Правобережної України у 1912 р. вказують на те, що найбільш забезпеченими рогатою худобою були селянські господарства Волинської губернії (тут був найбільший відсоток заможних та середняків) [12, арк. 2,3,13]. На організацію сільгоспскладів та продаж насіння витрати Київського губернського земства у 1909 – 1913 рр. зросли з 22 тис. крб. до 124,4 тис. крб., Подільського – з 5 тис. крб. до 112 тис. крб. [34,8].

Земства також надавали допомогу селянам у розвитку бджільництва (наприклад, в с.Бабушки Житомирського повіту). Дослідник О.А.Буравський зазначає, що у діяльності земських установ на Волині значним був внесок поляків, що пояснювалося малою кількістю тут російських землевласників. Наприклад, у Луцькому повіті до земства входила 1/3 осіб польського походження [2,108 – 109].

У 1912 р. серед губерній Правобережжя найбільшу кiлькiсть сільськогосподарських машин та знарядь було продано земствами Київської губернії – на 516,2 тис. крб. (на Волині – на 227,2 тис. крб., Подiллi – на 80,7 тис. крб.) [14,12]. Реалiзацiю продукції сільгоспмашинобудування сконцентрувало Київське товариство західних земств по продажу сільгоспмашин, дiяльнiсть якого охоплювала, крім губерній Правобережної України, Херсонську, Бессарабську, Чернігівську, Полтавську, Мінську, Могилівську та інші губернії. Товариство сприяло прискоренню процесів купівлі-продажу даної продукції. Цікавим, зокрема, є листування товариства з Київським союзом установ дрібного кредиту (1913) щодо заохочення Південно – російським товариством землеробства та сільгосппромисловості (1913), товариством Гельферіх-Саде про умови постачання сільгоспмашин (1914) агрономічним бюро Л.І.Здроєвського та К.В. Грабовського (1914), Катеринославською губернською землевпорядною комісією (1915). Так, в одному з листів до товариства Гельферіх-Саде зазначалося, що Київське товариство захiдних земств по продажу сільгоспмашин планує довести їхню закупівлю до значних розмірів [32].

Підвищення цін на покрівельне залізо призвело до створення у 1908 р. анти синдикатської організації “Залізний союз земств”, яка основним своїм завданням ставила спільні закупівлі покрівельного заліза за більш низькою ціною. Цей факт примусив синдикат "Покрівлю" знизити ціни на 5 – 15 коп. за пуд заліза [33,218]. На 1 липня 1909 р. спільні закупівлі земствами покрівельного заліза досягли 13 млн. пудів від заводів, які не входили до синдикату [17,197]. На листопад 1912 р. між земствами було розподілено покрівельного заліза більше 1900 тис. пудів на суму до 4 млн. крб.; на 1913 р. планувалось – відповідно 2700 тисів пуд. заліза на суму до 5,5 млн. крб. За даними Статистичного Бюро Ради гірничопромисловців Півдня Росії, земськими складами було відпущено всіх металевих виробів: у 1906 р. на 12 млн. крб., 1909 р. – 13 млн. крб., 1911 р. – на 16,4 млн. крб. [29,117; 16,322].

У зв‘язку з переходом на нову систему господарювання у селян виникала необхідність в отриманні позик на перенесення будівель та їх зведення з таких матеріалів. Цьому сприяло і заснування в губерніях Правобережної України земських кас дрібного кредиту. Крім того, наприклад, на Волині у розвитку даної справи велику роль відіграли особливі наради, які відбувалися протягом 1910 – 1911 рр. Завдяки їхній роботі було вирішено надавати хуторянам додаткову позику до 75 крб. виключно на влаштування вогнетривких дахів [8, арк. 33]. Витрати земств на цю справу у 1912 р. були такими: по Київській губернії – 350 тис. крб., Подільській – 506,5 тис. крб. [26,2].

Велику роль у забезпеченні села цим матеріалом зіграли земські склади, які торгували різними будматеріалами, необхідними для селян. У Волинській губернії у 1911 р. існувало 24 таких склади, які мали 77,6 тис. пудів покрівельного заліза (найбільшу кількість заліза мали Житомирський (9,2 тис. пуд.), Дубинський (8 тис. пуд.) та Чуднівський (7 тис. пуд.)). З цих повітів найбільша кількість одноосібних господарств нараховувалась у Житомирському повіті [8, арк. 27; 30, арк. 115]. У 1914 р. на Волині існувало вже 36 таких земських складів [22,69].

У Подільській губернії у 1910 р. губернською управою було продано покрівельного заліза 126,2 тис. пудів на суму 304 тис. крб., на цементно-черепичне покриття витрачено 111,8 тис. крб.; у 1912 р. було виділено на позики для закупівлі заліза та красильних матеріалів 320 тис. крб., на витрати по цементно-черепичному виробництву – 120 тис. крб. Наприклад, Кам'янецьке повітове земство Подільської губернії планувало у 1912 р. витратити на обладнання показової черепичної майстерні 3,3 тис. крб., на купівлю 45 тис. пудів цементу – 25 тис. крб., 15 тис. пудів заліза – 34,5 тис. крб.[26, 49 – 51; 11].

За сприяння Київського губернського земства у різних місцевостях губернії в 1910 – 1912 рр. було відкрито 44 кустарні майстерні для виробництва цементної та гончарної черепиці, які виготовили лише у 1911 р. більше 1 млн. шт. черепиці. [23, дод. 4].