Сторінка
2

Роль православ’я у сучасному українському етнонаціональному середовищі

Петером Ерде [5] опрацьовано тему законодавчої бази, яка враховує значні правові зміни, зокрема положення кодексу канонів Східних церков. Це дозволяє глибше вивчити і проаналізувати внутріцерковний устрій православної церкви.

В. Іванишин [8] висвітлює окремі проблеми християнства, вузлові моменти історії релігійного життя в Україні, функціонування церков, боротьбу за легалізацію УГКЦ на Заході.

В. Єленський [6] та В. Бондаренко [2] вивчають стан православ'я в Україні, починаючи від 1990 р. до наших днів, а також висвітлюють та аналізують державно-церковні взаємини на сучасному етапі, що дозволяє дослідити стосунки як між гілками православ'я, так і між церквою та суспільством. В основу їхніх праць покладено основні події, які відбулися у церковно-релігійній сфері та мали особливе значення для української держави. Достовірно висвітлюють та аналізують нинішню релігійну ситуацію М. Кончан [12], П. Кардаш [10], Ю. Калінін [9]. Завдяки їхнім працям та ряду інших авторів можна проаналізувати і дослідити тему релігійного життя, зокрема православ’я в незалежній Україні.

Для глибшого з’ясування сучасних релігійних процесів в Україні, виявлення характерних тенденцій важливе значення мають публікації та усні виступи релігійних діячів найбільш впливових конфесій, зокрема патріарха Володимира (Романюка) та патріарха Філарета (Українська православна церква – Київський патріархат), патріарха Мстислава та патріарха Димитрія (Українська автокефальна церква), митрополита Володимира Сабодана (Українська Православна церква в єдності з Московським патріархатом), кардинала Івана Любачівського та кардинала Любомира Гузара (Українська греко-католицька церква).

Важливими джерелами інформації з даної теми є статті в періодичних виданнях. В. Анісімов у статті “Не все так, як хотілося” гостро критикує однобічність висвітлення релігійних подій, розкриває основний зміст проблеми та причини її виникнення [1]. В. Кириченко у газеті “Віче” аналізує доцільність компромісів між релігійними конфесіями та їх вплив на національні інтереси держави [11]. На грубі порушення чинного законодавства, Конституції України, міжнародних актів, вчинені Президією Верховної Ради та Радою у справах релігій вказує С. Головатий в газеті “Голос України” у статті “Коли законниками стали фарисеї” [4]. В. Бондаренко у науковому журналі “Людина і світ” ставить питання про співпрацю держави і церкви на новому етапі розвитку України [3, 15].

Зараз є чимало відеозаписів міжнародних та всеукраїнських наукових семінарів, конференцій з питань українського державотворення, релігійно-церковного життя, що проводилися за участю зарубіжних і провідних вітчизняних політологів, істориків, соціологів, філософів, юристів та богословів. Та, незважаючи на значний теоретичний доробок у дослідженні окремих аспектів взаємодії держави і церкви, місця і значення конфесійного чинника, цілісних фундаментальних наукових праць з цієї проблематики ще бракує.

У незалежній демократичній Україні настав новий період історії православної церкви, яка поступово стає на шлях відновлення, самостійності, втраченої ще в 1686 р., оновлюється у своїй соборності й соборноправності. Однак ще маємо тягар старих і нових міжцерковних проблем, в епіцентрі яких – розподіл на Українську православну церкву в єдності з Московським патріархатом, Українську православну церкву Київського патріархату, Українську автокефальну церкву та Українську греко-католицьку церкву.

Вчорашня “країна масового атеїзму”, де навіть сьогодні популярні телеоглядачі демонструють жахливе невігластво щодо релігії; де ієрархи скаржаться на відсутність свідомості у своїх парафіян, їхню духовну темряву, покладає сьогодні величезні надії на церкву, і нікого це не дивує.

Релігійно-церковне життя в Україні торкається як внутрішніх, так і зовнішніх національних інтересів держави та суспільства. Хоча церква в Україні відокремлена від держави, вони взаємозацікавлені у нормальних стосунках, у гармонійному поєднанні своїх інтересів. У процесі їх формування та реалізації важливого значення набуває належність до певної конфесії громадян, усвідомлення віруючими загальнонаціональних інтересів.

Політична і релігійна сфери в Україні настільки тісно пов'язані між собою, що протистояння в одній з них може поширюватися на інші, створювати тим самим загрозу безпечному існуванню нації та держави. Оскільки з усіх наявних релігійно-церковних проблем українське суспільство нині найбільше непокоїть міжцерковний конфлікт, його подолання має стати одним з пріоритетних напрямів забезпечення національних інтересів і національної безпеки держави.

Як запевняє В. Пащенко, «годі сподіватися на висхідний поступ із багаторічної трясовини до омріяної квітучої і вільної держави, маючи на ногах такий камінь» [14, 5].

Активні, хоч і не завжди виважені спроби покласти край конфліктові демонструє державна влада. Болісно, дуже непросто входить у суспільну свідомість повага до релігійного плюралізму. Православні, здається, визнали природне право сучасної УГКЦ бути правонаступницею церкви, знищеної в Західній Україні в 40-х роках сталінським режимом. В основному визначилися зони впливу православ'я та греко-католицизму.

Немає сумніву, що урізноманітнення політичного життя, конкуренція у боротьбі за владу змусять найрізноманітніші політичні формування звести до мінімуму розбіжності, що прослідковуються між їхніми програмними документами та реальною церковною політикою. Згодом, по мірі того, як церковне життя в Україні ввійде у своє природне русло і набере адекватних сучасності форм, зв'язок між політичними формуваннями і церквами буде мати зовсім інший характер, буде пов'язаний із співробітництвом цих соціальних інституцій по вирішенню конкретних проблем, які поставатимуть перед суспільством.

Однак міжправославний конфлікт продовжує лишатися напруженим. Як УПЦ Київського патріархату, так і УПЦ в єдності з Московським патріархатом, наполегливо виборюють свій життєвий простір, активно намагається розширити його, не приховуючи неприязні. Та все ж здоровий глузд і необхідність відстоювати загальноправославні інтереси повинні взяти гору.

Водночас не забуваймо, що не тільки наше суспільство стикається з тривалими конфліктами, розвиток яких загрожує громадянському мирові. Врегулювання конфлікту за допомогою механічного об’єднання всіх православних конфесій і владного створення в Україні єдиної помісної православної церкви не лише не принесе успіху, а й може призвести до широкого використання насильства та тиску. Велику роль у залагодженні відіграють лідери конфліктуючих сторін. Дуже часто саме від них залежить як перший, так і вирішальний крок до миру. Тим часом зростання соціальної напруги, поглиблення суспільних протиріч, економічна криза виключають автоматизм у подоланні конфлікту.