Сторінка
4

Становлення радикально-націоналістичного напрямку української політичної думки

Спалах підігрітого війною імперського патріотизму та жорсткі репресії царської влади придушили розвиток українського руху, але не змогли знищити його вповні. Як тільки злигодні воєнних дій почали переважувати в суспільстві шовіністичні, ура-патріотичні настрої, як тільки захиталися основи імперії, українство знову вийшло на вулиці. Лютнева революція 1917 р. в Санкт-Петербурзі сколихнула українську громадськість. По всій Україні, а також у столиці імперії пройшли масові українські маніфестації. Проголошені Тимчасовим урядом політичні свободи були одразу ж використані для відродження українських політичних та культурницьких організацій. У Києві 17 березня була створена Центральна Рада як орган репрезентації інтересів українського народу перед російським урядом. До неї увійшли представники різних українських політичних партій, груп та громадських організацій: військовиків, робітників, кооператорів, студентів, православного духовенства Києва, Українського наукового товариства, Педагогічного товариства, Товариства українських техніків та агрономів, ТУПу тощо. Головою Центральної Ради було обрано М.Грушевського.

Під впливом революційних подій в Україні відроджувалися або засновувалися нові українські політичні партії. Найвпливовішими в організованому українстві були Українська Соціал-Демократична Партія (УСДРП), Українська партія Соціалістів-Революціонерів (УСПР) та Українська Партія Соціалістів-Федералістів (УПСФ). Ці політичні організації виявилися домінуючими в Центральній Раді, а пізніше і в Директорії УНР.

Центральна Рада, складена переважно з представників різноманітних політичних партій соціалістичного напрямку, орієнтувалася на ідею автономії України у складі демократичної російської республіки. Прихильники ідеї державно-політичної самостійності були у меншості, і їхня аргументація ігнорувалася керівництвом Ради. "Саме інтелігенція з числа українських демократичних кіл соціалістичної спрямованості, що переважно мешкали у Києві (соціалісти-революціонери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти, радикали та ін.) . створила у перші ж після лютневі дні найбільш впливовий згодом політично-координаційний центр революційних сил – Центральну Раду у Києві. Концептуальну платформу її діяльності було розроблено зусиллями багатьох поколінь визначних українських політичних мислителів, які ніколи не відокремлювали свої погляди від загальнолюдської демократичної скарбниці, узагальнено і відображено в численних працях М.Грушевського, В.Винниченка, інших відомих учених, письменників та політичних діячів, платформах і програмах численних політичних партій, товариств і громад, що діяли в Україні до Лютневої революції. Саме тому з першого дня існування Центральна Рада у Києві відкрито проголосила свої політичні цілі і домагання: "територіальна автономія України з державною українською мовою, з забезпеченням прав національних меншостей – росіян і інших". Від цих прагнень Центральна Рада не відступала ні на крок аж до докорінної зміни політичної ситуації, викликаної Жовтневою революцією у Петрограді" [5, 228]. Лише під впливом обставин – Жовтневого перевороту, розпочатого наступу на Україну більшовицьких військ та необхідності якнайшвидшого укладення миру із Центральними державами, Рада проголосила 25 січня 1918 року Четвертий Універсал, який декларував незалежність Української Народної Республіки.

Та час було втрачено. Деморалізована соціалістичними агітаторами армія не змогла захистити український уряд, а закликані на допомогу німці не мали особливого бажання підтримувати Центральну Раду. Більше того, керівництво Ради послідовно відмовлялося прийняти допомогу, від патріотичних сил України, якщо вони належали до "соціальне чужих" прошарків, не використано для захисту Києва від більшовиків і можливості 60-тисячного 1 -го українського корпусу на чолі із П.Скоропадським та інших українізованих частин армії.

Як відзначає М.Жулинський, описуючи події цього часу, "більшовицькі загони вже плюндрували Слобожанщину та Лівобережжя, прямуючи на Київ, так звані українські більшовики, що зазнали повної поразки на Всеукраїнському з'їзді рад у Києві, творять в Харкові пробільшовицький з'їзд рад і створюють свій уряд з 12 осіб, 11 з яких були більшовиками, дають дозвіл на вивіз українського хліба до Центральної Росії і нацьковують всіх і все на уряд Української Народної Республіки, а Центральна Рада, втрачаючи катастрофічне авторитет і рештки й так незначних військових сил, думає про скликання Загальноукраїнських установчих зборів, які мають "рішити профедеративну зв'язь з народними республіками колишньої Російської імперії" [3, 72 – 73].

Кілька місяців існування Української держави на чолі з гетьманом П.Скоропадським виявилися часом політичної стабільності в Україні: відновилася робота транспорту, засновувалися державні інституції. Але політика гетьмана, направлена на наведення порядку в країні, зіткнулася з небажанням селянства повертати отримані від революції землі поміщикам, а проголошений ним курс на майбутній союз із монархічною Росією відвернув від нього багато патріотичних сил. Організоване українськими соціалістами об'єднаними, в Національний Союз на чолі з В.Винниченком, повстання проти гетьмана закінчилося встановленням Директорії, яка, в свою чергу, впала під ударами зовнішніх сил, підірвана процесами внутрішньої анархії, так званої "отаманщини", не зумівши ні створити міцної та дієздатної державної організації, ні реально об'єднати обидві частини України, наповнити змістом Акт злуки УНР та ЗУНР від 22 січня 1919р.

"В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого класу революція у Україні мала всі загальні ознаки російської революції – ради робітничих і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських політичних партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції. В українському селі, завдяки його самоорганізації через Селянську Спілку та мережу селянських кооперативів, об'єднаних Центральним Українським Кооперативним Комітетом, українські соціалісти завжди могли мобілізувати тисячі селян для міських маніфестацій. Це – ключ до сили українського руху і його органу – Української Центральної Ради в Києві" [8, с.11 – 12].

Але ця сила була використана керівництвом Центральної Ради вкрай неефективно. Причинами цього є і певна інертність українського селянства, низький рівень його національної свідомості, традиційне неприйняття держави, і нездатність чільних діячів українського руху в той важливий історичний період поєднати державницьку і соціальну ідею таким чином, щоб вона стала прийнятною основній масі населення, їх зашореність в ідеологічних питаннях, прагнення "зберегти вірність загальноросійському демократичному руху".

Поразка визвольних змагань української національної революції 1917 – 1920 рр. призвела до кризи світогляду передових кіл української революційної молоді, до розчарування в ліберально-демократичних та соціалістичних ідеалах вождів Центральної Ради УНР, Гетьманської Держави, Директорії. Наслідком цієї кризи стала зміна ідеологічних орієнтацій української молоді міжвоєнного покоління. В Радянській Україні прагнення поєднати радикальну політичну теорію більшовизму із завданнями національного визволення знайшло своє вираження у націонал-комунізмі, у вибухоподібному формуванні новітньої української культури, умови для якої створило "розстріляне відродження", у пробудженому відчутті національної ідентичності у широких мас.