Сторінка
3

Становлення радикально-націоналістичного напрямку української політичної думки

Дійсно, започаткований тарасівцями та "Самостійною Україною" М.Міхновського рух, хоч і набирав певної сили, все ж залишався далеко не самим впливовим в Україні, не говорячи про впливи російських партій різного спрямування. Самостійницька ідея не знаходила значної підтримки навіть у колах національне свідомих українців. Навіть актуалізація соціального питання, в т.ч. й робітничого, не сприяли завоюванню самостійниками провідних позицій в українському русі. Провідною була і залишалась ідея автономії як максимум державницьких прагнень українців.

Революція 1905 р. значною мірою активізувала українське національне життя. Під впливом революційних подій царський уряд був змушений зняти найбільш варварські заборони щодо всього українського. По всій імперії, втому числі в Україні, масово виникають численні союзи: інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацевтів, селянських тощо. Всі вони, окрім професійних інтересів своїх членів, ставили за мету своєї діяльності зміну існуючого політичного ладу в країні. Згадуючи ті часи, В.Дорошенко писав: " .По всіх усюдах повстають партійні організації, рямці котрих щораз ширшають, щораз більші круги людськості втягуються в партійні ряди, щораз голосніше лунають і щораз дальше розносяться українські політичні, суспільні й національні домагання. Особливо енергійно йшла пропаганда автономії України. На нечисленних робітничих і селянських мітингах (вічах) і масовках, в різного роду кружках, на всяких зборах і з'їздах, що були такі часті в тім бурливім часі, голосно і відкрито ставиться се домаганнє й виносяться серед загалу публіки відповідні резолюції" [2, 45].

Під тиском революційних виступів, царський уряд був змушений проголосити перехід до конституційного правління. 17 жовтня 1905 р. було проголошено про скликання Державної Думи із законодавчими правами. Незважаючи на те, що вибори проходили в умовах військових репресій, виборці поділялися на чотири курії – землевласників-поміщиків, міщан, селян і робітників. Українцям вдалося провести до неї значну кількість національне свідомих депутатів.

"У Думі сформувалася Українська Парляментарна Громада, до якої приступило 45 послів. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова І.Шраг; серед членів були: В.Шемет та П.Чижевський – від Полтавщини, М.Біляшевський та барон Ф.Штейнгель – від Києва, А.В'язлов – від Волині. Парляментарна Громада мала свій пресовий орган – "Украинский весник", редактором якого був М.Славинський, а секретарем – Д.Дорошенко. У журналі взяли участь найкращі наукові сили України: М.Туган-Барановський, О.Лотоцький, М.Грушевський, І.Франко, О.Русов та інші" [6. 423].

Об'єднуючою політичною ідеєю для українських депутатів була якнайширша державно-політична автономія України у складі демократичної Росії. М.Грушевський підготував декларацію від імені Української Парламентської Громади, однак вона не була виголошена, оскільки перша Дума, проіснувавши 72 дні, була розпущена. У другій Думі, вибори до якої пройшли в січні 1907 р., Українська Громада мала 47 членів та часопис "Рідна справа – Вісті з Думи", в якому друкувалися промови членів Думи, заяви Громади. Громада виступала з домаганнями автономії України, широкого місцевого самоуправління, введення української мови у школи, суди, церкву, створення кафедр української мови та історії в університетах краю, підготовки українських педагогічних кадрів в учительських семінаріях тощо.

У третій Думі 37 депутатів внесли проект про введення української мови навчання у початкових школах, що викликало різко негативну реакцію з боку російських шовіністичних кіл. Однак, як і ряд інших ініціатив патріотично налаштованих українських депутатів, цей проект не був прийнятий – в Російській імперії почалася доба післяреволюційної реакції.

Розпочалися репресії уряду, що викликали в різних українських партіях прагнення до утворення потужної об'єднаної політичної організації. 1908 р. діячі українського руху ввійшли, незалежно від ідеологічних орієнтацій та партійної приналежності, до Товариства Українських Поступовців (ТУП), яке стало єдиною українською партією. Об'єднання відбулося на засадах конституціоналізму, парламентаризму та національно-культурного самовизначення.

ТУП намагалася скоординувати свої дії в Думі із представниками російських центристських партій, в першу чергу, трудовиків та кадетів, які зобов'язувалися підтримувати українські прагнення. Спільними зусиллями вдалося перетворити факт заборони царською владою святкування роковин Т.Шевченка 1914 р. на тему для обговорення на загальноросійському рівні та розпочати в стінах Думи і поза ними жваву дискусію.

Поступовий розвиток українського руху в Російській імперії було перервано початком Першої світової війни, яка викликала масовий патріотичний рух – робітники припиняли страйки, Дума урочисто підтримала уряд, заявивши про свою лояльність до нього. В "Украинской жизни", редактором якої був С.Петлюра, було опубліковано декларацію, в якій говорилося про те, що українці виконають свій обов'язок щодо держави. Правда, сама ця держава, скориставшись патріотичною істерією, розгорнула кампанію жорсткого переслідування будь-яких проявів українства: було заборонено діяльність "Просвіти", закрито українські видавництва, скасовано дозвіл на друкування українською мовою, багато українських діячів, втому числі і М.Грушевський, були заслані вглиб імперії.

Світова війна призвела до того, що українці були змушені воювати у складі армій протиборствуючих сторін, захищаючи їхні, а не свої інтереси. Мільйони українців були рекрутовані до російської та австро-угорської армій. В останній, щоправда, були створені й військові частини Українських Січових Стрільців, які діячі українського руху в Галичині бачили прообразом та кадровим кістяком майбутньої національної армії.

Вибух воєнних дій частина українських діячів самостійницької орієнтації сприйняла як вдалу нагоду для вирішення питання про державну незалежність України із залученням зацікавлених зовнішніх сил. Поза межами Російської імперії 1914 р. як державницький центр було створено Спілку визволення України, її діяльність викликала жорстку критику з боку як російських сил різних політичних орієнтацій, так і українських політичних і громадських діячів. Найбільшими критиками діяльності СВУ були українські соціалісти.

"Найжорсткішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші, "не вороги ідеї самостійної України", але "наші російські товариші тільки б тоді виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національного поневолення". Тобто Юркевич саме існування України як державного утворення, поставив у пряму залежність від того, наскільки сліпо і вірнопіддане будуть підтримувати сили української революції революцію російську. Він так вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся до Троцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суду над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами" [8, 10].