Сторінка
16

Розірвання трудововго договору з ініціативи роботодавця

Якщо вимоги ст.40-2 КЗпПУ були дотриманні, якщо свільнення Романової було проведено не у зв”язку із скороченням чисельності чи штату працівників, а на реорганізованому підприємстві була наявна вакансія за відповідною професією чи спеціальністю позовна заява Романової підлягає задоволенню

Прийнявши до уваги другий варіант Романова підлягає поновленню на роботі, що зазначено в пункті 9 постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.1992р., згідно якого при реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Пунк 34 вищевказаної постанови передбачає випадки стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу (ст.113 КЗпПУ), згідно якого в зв’язку з незаконним звільненням він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.

ВИСНОВОК

Конституція України значно розширила коло питань суспільного життя, що визначаються чи встановлюються виключно законами України як актами вищої після Конституції України юридичної сили в системі нормативно-правових актів.

Відповідно до статті 92 Конституції України законами України мають регламентуватися найважливіші суспільні та державні інститути (права, свободи та обов’язки людини і громадянина; вибори, референдум; організація і діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади тощо).

Визнаючи важливість права на працю як основи життєдіяльності людини, Конституція України закріплює та гарантує основні трудові права громадян (статті 43, 44, 45, 46) і встановлює, що основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості визначаються виключно законами України (пункт 6 частини першої статті 92).

Разом з тим особливістю правового регулювання трудових відносин є те, що вони регламентуються розгалуженою системою нормативних актів, прийнятих органами різних рівнів, у тому числі за участю трудових колективів та профспілок.

Розгалужена і багаторівнева система джерел трудового права дістала своє відображення у термінах, що використовуються в Кодексі законів про працю України. Зокрема, такі терміни, як “закони”, “законодавчі акти”, “законодавство”, “міжнародні договори”, “договір”, “угода”, “колективний договір” тощо, що вживаються у Кодексі, визначають певний вид нормативних актів, які залежно від предмета регулювання трудових відносин регламентують інститути трудового права, конкретні трудові відносини чи їх окремі елементи.

Відповідно до частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України трудовий договір — це індивідуальна угода між працівником і роботодавцем. Контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватись угодою сторін (частина третя цієї статті).

Шляхом укладення трудового договору з роботодавцями громадяни реалізують своє конституційне право на працю, добровільно вступають у трудові правовідносини, набуваючи конкретних трудових прав і обов’язків. Трудовий договір є основним юридичним фактом, з яким пов’язано виникнення, зміна чи припинення трудових правовідносин. Саме тому основні елементи інституту трудового договору (порядок укладення трудового договору, його зміст, гарантії працівникам при укладенні, зміні та припиненні трудового договору, підстави припинення договору тощо) як такі, що мають засадничий характер, повинні врегульовуватись лише законом.

Зміст права на працю полягає у можливості кожної особи заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (стаття 43 Конституції України). Це право забезпечується обов’язком держави створювати громадянам умови для повного його здійснення, гарантувати рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

В контекстів курсової роботи неодноразово нагрлошувалось на тому, що трудова угода, в якій би формі вона не укладалась, повинна мати сталий характер.

Проте, рухливісь сучасного суспільного життя, часті зміни у економіці країни, нестабільне фінансове становище громадян України, штовхає працівників шукати кращого місця роботи, більшого заробітку, що створює підгрунтя для швидкоплинного руху кадрів. Унеможливлює створення на багатьох підприємствах міцного, професійного колективу.

В сучасних умовах трудове законодавство повинно вдорсконалюватись. Українські законотворці з кождним роком незалежності все більше і більше оновлюються нормативно-правову базу нашої держави: прийнято нові Цивільний та Кримінальний кодексми, прийнято Господарський кодекс, Кодекс України про адмінітративне судочинство, новий Цивільний процесуальний кодекс тощо. А трудове законодавство лише поповнюється все більшою кількістю підзаконних нормативно-правових актів.

Метою даної курсової роботи було дослідження інституту розірвання трудововго договору з ініціативи роботодавця. Наприкінці даного дослідження вважаю за необхідне наголосити на тому, що на даному етапі розвитку трудових правовідносин в наший країні інститут звільнення працівника з роботи потребує серьозного вдосконалення, нормативна база потребує приведення у відповідність до Конституції України, потебують більш чіткого та обгрутованого закріплення гарантії для вивільнюваних працівників, так як згідно Конституції Українип людина є основною соціальною цінністю нашої держави.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Болотіна Н.Б. „трудове право України”. – К.: Вікар, 2003.

1. Прокопенко В.І. „Трудове право України: Підручник.” – Х.: Фірма „Консул”, 1998.

3. Шпиталенко Г.А., Шпиталенко Р.Б. „Трудове право: Навч. посіб.” – Житомир: ЖІТІ, 2000р.

4. «Цивільне право україни: Підручник” / Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. – К.: Істина, 2003 .

1. Стичинський Б.С., Зуб І.В., Ротань В.Т. „Науково-практичний коментар до законодавства про працю України” – К.:А.С.К., 2003.
2. Конституція України від 28.06.1996р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141
3. Кодекс законів про працю України 10.12.1971р. затверджується Законом N 322-VIII від 10.12.71 ВВР, 1971, додаток до N 50, ст. 375
4. Закон України "Про статус депутатів місце­вих рад народних депутатів" Відомості Верховної Ради України. — 1994. — №24.
5. Рішення Конституційного Суду України (справа щодо статусу депутатів рад) від 13 травня 1998 року у справі N 1-15/98 Голос України. — 1998. — №91. — 16 травня