Сторінка
2

Інформаційне суспільство – вектор розвитку української держави

Рух України до ІС потребує розв'язання ряду проблем національного масштабу. Основними проблемами інформаційної сфери є: низький рівень забезпеченості населення комп'ютерною технікою; нерозвиненість телекомунікаційної інфраструктури, ринку інформації та знань, інформаційного менеджменту; низький рівень використання в економіці інформаційних технологій; невідповідність кількісного та якісного складу електронних інформаційних ресурсів, фондів знань потребам інформаційної економіки і в цілому інформаційного суспільства; недієвість правових механізмів забезпечення прав громадян та соціальних інститутів на вільне отримання та використання інформації, забезпечення інформаційної безпеки особи, держави, суспільства; невідповідність національного законодавства в сфері інформаційних відносин міжнародному праву. Існує нагальна потреба звільнитися від залежності України в сфері імпорту технічних та програмних засобів. За оцінками фахівців таке положення залишиться 10-15 років або й назавжди, якщо уряд не вживатиме відповідних заходів по створенню вітчизняного виробництва сучасної обчислювальної техніки, телекомунікацій, передових інформаційних технологій [4, с. 29]. На низькому рівні здійснюється програмно-цільове та експертно-аналітичне забезпечення процесу інформатизації. Рахункова Палата України оприлюднила висновок щодо результатів реалізації Національної Програми Інформатизації (НПІ), що була прийнята парламентом у 1998 році. Експерти вважають, що НПІ не досягла своєї мети, зокрема, в частині, що стосується підвищення рівня управління соціально-економічними процесами в країні. Програма фактично зведена до впровадження систем зв'язку і автоматизації діяльності адміністративних органів. Поза увагою залишилися питання стратегічного планування розвитку України, розробки державного бюджету, міжгалузевих балансів тощо [7]. Недоліком реалізації Програми є також відсутність системного підходу, відповідного програмно-цільового та аналітично-експертного забезпечення формування завдань НПІ, чіткого бачення кінцевого результату, політичної волі всіх гілок влади і груп суспільства.

Електронна готовність України, тобто досягнення певного ступеню інформатизації суспільства, є необхідним фундаментом ІС. Її результатом має бути подолання значного “цифрового розриву”, який існує між провідними державами та Україною. Цифровий розподіл (Digital Divide) визначає нерівний доступ країн або окремих верств населення всередині країни до сучасних інформаційних технологій. В сучасних умовах він поглиблює процеси соціальної нерівності, оскільки обумовлює різні можливості людей скористатись економічним, освітнім, культурним та іншим потенціалом. У масштабах планети тільки 10% людей мають доступ до глобальної мережі Інтернет. Світовим лідером в плані забезпечення населення інформаційною технікою та підключення до Інтернет є США (40 % сімей), що в два рази більше, ніж у провідних країнах західної Європи, хоча там вже сьогодні функціонує розвинена інформаційна інфраструктура[3]. В Україні лише незначна частина населення (4,5 %) має засоби інформаційної техніки (персональні комп'ютери та периферійні пристрої). Є проблеми також з теоретичною, психологічною та практичною підготовленістю населення для роботи з ТІС. Широкий список подібних проблем можна узагальнено сформулювати як проблему залучення всіх верств населення до цінностей та технічних можливостей ІС.

Перспективи переходу України до ІС не мають однозначної відповіді. Так деякі автори роблять оптимістичні прогнози, стверджуючи, що цей процес відбуватиметься протягом 10-15 років[4, с. 32]. З цього приводу зауважимо, що навіть найбільш розвинені країни не відповідають тим класичним характеристикам, які сформульовані теоретиками ІС. Найбільш помітні успіхи можна спостерігати тільки в окремих сегментах економіки, що пов'язані із сферою інформаційних послуг та освіті. Тим не менш, Україна, підписавши документи Всесвітнього Самміту, взяла на себе зобов'язання щодо розробки до 2005 року Національної Стратегії Розвитку Інформаційного Суспільства України. Громадська Робоча Група “Електронна Україна” вже запропонувала свій проект Стратегії, який передбачає поряд із інформатизаційними заходами ряд інституційних перетворень[12] .

Оптимістичні прогнози не враховують, що навіть надзвичайні успіхи в сфері інформатизації не відкриють дорогу до ІС, як воно розуміється в міжнародних документах. Поряд із глобалізацією другою невід'ємною рисою ІС є наявність так званої сітьової соціальної структури[4], функціонування якої створює сітьове суспільство (термін М. Кастельса), в якому взаємодіють соціальні мікроструктури небюрократичного децентралізованого типу. Нова (сітьова) форма соціальної структури виникає спочатку в сфері економіки, яка організовується для здійснення горизонтальних ділових зв'язків на основі функціонування інформаційного ринку та використання інформаційних мереж (локальних і глобальних). Поступово сітьова форма організації взаємодії екстраполюється на інші сфери суспільного життя - політику, публічне управління, сферу громадської ініціативи. Формування сітьових структур у сфері публічного управління означає заміну вертикальних адміністративних структур на горизонтальну сіть автономних державних організацій для виконання певних функцій. Окремі дослідники називають “політичні сіті” новою формою державного управління, новою моделлю координації інтересів та ресурсів, що включені до процесу виробництва політичних рішень [10].

Це не означає, що саме інформаційні мережі є фактором впливу на формування сітьового суспільства. Це, значною мірою, автономний процес, який характеризує тенденції загальної демократизації та децентралізації влади. Сучасні канали електронної комунікації є тільки адекватною матеріально-технічною базою для функціонування сітьової структури суспільства у різних сферах суспільного життя. В цьому плані наявність технологічної бази є необхідною, проте недостатньою базою для формування інформаціонального (сітьового) суспільства. У високорозвинених в технологічному плані та поліархічних суспільствах різні його сегменти утворюють цілісну організаційно-динамічну систему, у якій держава є рівноправним, хоча й нерівнозначним у соціально-політичному сенсі агентом. В сітьовому суспільстві адміністративно-управлінські функції держави трансформуються в інтеграційно-координуючі, за якими діяльність державної влади набуває характеру активізації діяльності суб'єктів суспільства[11, с. 122]. Функціональними державами, які реалізують принцип сітьової взаємодії, є країни розвиненої демократії, де з другої половини XX століття впроваджується ідея поліархічного суспільства. На цьому політичному та економічному тлі технологічна база дозволяє значно інтенсифікувати процеси комунікацій та продукування знань.