Сторінка
2

Сітьова парадигма територіального розвитку як наукова проблема

Застосування концепту сіті виходить на рівень осмислення соціальних процесів та їх розвитку. Це, в свою чергу, потребує теоретичного узагальнення характеристик соціальних процесів з точки зору категорійного інструментарію синергетики, соціальної філософії, філософії політики, політологічних концепцій влади. У цьому відношенні в Україні є тільки поодинокі наукові праці - Є. Марчука, Т. Сенюшкіної, В. Токовенка, у яких було продемонстровано евристичність сітьового підходу для аналізу окремих аспектів соціальних процесів, розвитку методології управління етнічними конфліктами, удосконалення політико-правових відносин в контексті співвідношення державного управління і державного менеджменту[16; 20; 21]. Автору невідомі вітчизняні праці, в яких було б застосовано інструментарій сітьового підходу для аналізу проблематики територіального розвитку.

З'ясування цих питань є підґрунтям для теоретичного обґрунтування зміни цілей політики розвитку на регіональному, національному та міжнародному рівнях; моделі самоорганізації (саморегулювання) регіонального розвитку, що базується на інформаційній взаємодії системних суб’єктів місцевого та регіонального розвитку, моделі організації професійних сітей; ролі та значення у цьому процесі інформаційно-комунікативних технологій, інформації та знання, соціального капіталу, сукупність яких ми називаємо ресурсами інформаційного суспільства.

Регіоналізація, регіоналізм, регіональний розвиток є традиційними методологічними та науково-прикладними проблемами теорії державного управління. Вони не втратять актуальності навіть у віддаленій перспективі, але на кожному історичному етапі вони набуватимуть нової якості. Принципово іншими стають проблеми регіонів в умовах глобалізації економіки та формуванні інституцій інформаційного суспільства. Констатація цього факту обумовлює необхідність розуміння логічного зв'язку загального поступу наукових знань з історичною практикою регіональної політики, виникненням та формуванням сітьової парадигми як сучасної концептуальної основи територіального розвитку в умовах становлення в Україні інформаційного суспільства.

Напрацьовані результати регіоналістичних досліджень мають бути осмислені з точки зору системної методології, значення якої в контексті нашої проблематики полягає у розгляді принципового взаємозв’язку та взаємозалежності інституціонального, політико-правового, технологічного, соціально-економічного, культурного, публічно-управлінського, інформаційного та соціально-психологічного вимірів трансформаційного процесу з точку зору формування стратегії територіального розвитку на основі вимог постіндустріального суспільства. Сукупність цих результатів відображає стан готовності наукової спільноти до сприйняття нової парадигми розвитку, адекватної сучасним вимогам, в частині, що стосується впровадження ефективної системи місцевого та регіонального самоврядування, формулювання цілей, завдань регіональної політики, створення нових інституцій та інструментів розвитку. Деякі українські автори в цьому контексті підкреслюють актуальність розробки інноваційних підходів до територіального розвитку. Трансформація традиційної для України парадигми розвитку має передбачити зміни, основна ціль яких - забезпечити перехід від „парадигми міжрегіонального перерозподілу” до сітьової парадигми розвитку, яка орієнтована на створення умов саморегулювання розвитку міст та регіонів, використання ресурсів інформаційного суспільства у певному інституціональному середовищі та при певному інструментальному забезпеченні.

Науково-теоретичним підґрунтям дослідження аспектів сітьової парадигми розвитку в умовах інформаційного суспільства є історично сформовані уявлення у різних галузях знань – соціальній філософії, соціології, політології, нового інституціоналізму, теорії суспільного вибору, теорії політичних сітей, які, на наш погляд, все більше впливатимуть на методологію регіоналістичних досліджень. У контексті цих блоків знань та досягнень сучасної регіоналістики має бути системно проаналізована сутність нової парадигми розвитку. У цьому аналізі суттєве значення мають теоретичні уявлення щодо:

· особливостей сучасної постіндустріальної цивілізації, ролі та значення інформаційних та когнітивних ресурсів суспільного розвитку, цінностей постіндустріального типу соціальної організації, їх екстраполяції на розуміння механізмів функціонування влади і суспільства.

· наявної теоретико-методологічної бази державного управління, адміністративного та муніципального права у частині, що стосується формулювання цілей, завдань регіональної політики, створення нових інституцій;

· процесів регіоналізації, що відбуваються в умовах глобалізації, особливостей місцевого та регіонального розвитку на етапі постіндустріального суспільства, стимулювання розвитку регіонів, інструментів, методів та механізмів державного впливу на цей процес, ролі та правового статусу місцевих органів влади та суб'єктів суспільства як системних акторів територіального розвитку.

На перших етапах становлення наукових основ регіональної політики у 20 - 30 – х років XX століття її фундамент складала система економічних та політико-економічних знань. Це був етап формування регіональної політики індустріального типу розвитку суспільства, коли Дж. М. Кейнсом було обґрунтовано роль держави як регулятора економічного та соціального розвитку. На основі посткейсіанської теорії державного регулювання міжрегіональних відмінностей була сформована „парадигма міжрегіонального перерозподілу”, яка була орієнтована на стимулювання інвестицій до слабко розвинутих регіонів та на моноцентричну модель прийняття рішень, за якою держава монопольно визначає територіальний розподіл ресурсів і напрямки розвитку.

На зміну посткейсіанській прийшла неокласична теорія (1950 – 1970 роки XX століття), яка відстоювала принципи та методи регулювання міжрегіональних нерівностей на основі використання суто ринкових інструментів з мінімальним втручанням держави, стимулювання інвестицій та залучення приватного капіталу у слабо розвинені регіони. На основі такого підходу сформувалась парадигма „полюсів зростання”, яка відрізнялась від попередньої тим, що вже значною мірою враховувала ринкові механізми самоорганізації, хоча все ще залишалась у концептуальних рамках індустріального суспільства.

Практика регіональної політики країн Європейського Союзу показала, що її ефективність в умовах глобалізації та інформатизації не може бути досягнута лише на основі зусиль держави як єдиного центру прийняття рішень та суто ринкових методів регулювання регіональних процесів. Відповіддю на цю проблему стало поширення у Західній Європі, починаючи з 1970-х років минулого століття, концепції так званого “третього шляху”, яка поклала початок формуванню нової парадигми. Її зазвичай називають новим регіоналізмом, в окремих випадках деякі вітчизняні дослідники - парадигмою регіонального саморозвитку. Підставою для такої назви є те, що цілеутворюючою основою розвитку стають інтереси регіонів, а відповідальність за цей процес покладається на місцеві органи влади[15, с. 67; 23, с.37].