Сторінка
2

Валютні обмеження

У практиці міжнародних розрахунків розрізняють дво три- і багатосторонні кліринги. Найбільшого поширення здобули двосторонні кліринги, при яких залік зустрічних вимог і зобов’язань відбувається між двома країнами. Перша така клірингова угода була підписана між Швейцарією та Угор­щиною в 1931 р., а до березня 1935 р. було підписано 74 клірингові угоди, станом на 1937 р. діяло 169 таких угод. Загалом до середини 50-х років близько 60% міжнародних розрахунків капіталістичного світу здійснювалось через ва­лютні кліринги [1].

Багатосторонній валютний кліринг відрізняється від дво­стороннього тим, що заліки взаємних вимог, зобов'язань та взаємне збалансування міжнародних платежів здійснюють­ся між всіма країнами — учасницями клірингової угоди. Вперше подібний кліринг діяв з червня 1950 р. по грудень 1958 р. у формі Європейського платіжного союзу (ЄПС), в якому брали участь 17 країн Західної Європи. Незважаючи на труднощі і незгоди міждержавних протиріч, ЄПС у ціло­му успішно справився з нелегкою роллю, пов'язаною з функ­ціонуванням багатостороннього клірингу, скоротивши зав­дяки взаємному заліку обсяг взаємних вимог на 45% та за­ощадивши при цьому значні золотовалютні резерви країн — членів Союзу.

З 1958 р. у зв’язку з підвищенням ступеня оборотності валют країн з розвинутою ринковою економікою, частка клірингових розрахунків у загальному обсязі платежів капі­талістичного світу стала поступово та неухильно знижува­тися. І все-таки незважаючи на таку тенденцію у вересні 1985 р. в результаті трирічних переговорів між найбільши­ми європейськими комерційними банками був створений багатосторонній кліринг для взаємного заліку вимог і зобов'я­зань, пов'язаних з операціями в ЕКЮ. Це було зумовлено, насамперед, швидким впровадженням ЕКЮ в приватний сектор. Клірингові розрахунки дали змогу через систему СВІФТ щодня здійснювати взаємні розрахунки по 1000опе­рацій на суму 2 млрд. ЕКЮ.

Єдиний в історії Міжнародний проект клірингового со­юзу був розроблений Кейнсом у квітні 1943 р. як противага "плану Уайта" при підготовці Бреттон-Вудської валютної угоди. За задумом Кейнса, Міжнародний кліринговий союз мав бути призначений для взаємного заліку вимог і зобов’язань країн нової валютної системи і міждержавного валютного регулювання.

У 1961 р. було створено багатосторонній кліринг країн — членів Центральноамериканського Спільного Ринку – Центральноамериканська Розрахункова Палата. З метою розвит­ку взаємної торгівлі країн Азії і Тихого океану з 1975 р. функціонує Азіатський кліринговий союз (АКС). В економіч­ному співтоваристві країн Західної Африки в липні 1976 р. замість двосторонніх клірингових угод було створено багато­сторонній кліринг у складі центральних банків ряду країн Африки.

Прикладами багатосторонньої валютної блокади було при­пинення валютно-фінансових відносин всіма країнами Антан­ти з Радянською республікою до середини 30-х років, а також блокування західними державами Єгипту в 1956р. у від­повідь на націоналізацію Суецького каналу, Лівії (1988 р.), Ірану та Іраку під час війни 1990—1991рр., знову Іраку під час агресії проти Кувейту та після неї, республік, що входили до складу Югославії. Останнім часом валютна блокада за­стосовується до країн — учасниць локальних та регіональ­них конфліктів.

Валютні обмеження можуть практикуватися через офіцій­не встановлення країною кількох валютних курсів. Встанов­люючи множинність валютних курсів, держави диференцію­ють їх за групами товарів, послуг та цільовим використан­ням валюти. Вперше така форма валютних обмежень поча­ла використовуватися під час Великої депресії після світо­вої економічної кризи 1929—1933 р. Німеччина напередодні Другої світової війни, наприклад, застосовувала близько 60 валютних курсів по відношенню до долара США.

Деякі країни світу використовують одночасно кілька видів валютних курсів, наприклад особливий курс для зовнішньо­торговельних операцій, курс для фінансових операцій, для туристів тощо. Це було характерно для колишнього СРСР, особливо в останні роки його існування.

Так, 3 листопада 1990 р. був введений спеціальний комер­ційний курс рубля до інвалют, який застосовувався при про­дажу підприємствами частини своєї власної валютної ви­ручки в централізовані фонди. Ринковий курс рубля засто­совувався при валютному обслуговуванні своїх та іноземних громадян при продажу їм валюти у разі виїзду за кордон. Біржовий курс встановлювався під впливом попиту та пропозиції на гроші на валютному ринку (біржах та аукціонах) і використовувався переважно для зовнішньоекономічних операцій. За таких обставин не міг не існувати курс «чорного ринку», який стихійно формувався під впливом попиту та пропозиції у різних регіонах колишнього СРСР і використо­вувався у валютних операціях приватних (фізичних) осіб (як резидентів, так і нерезидентів).

У післявоєнні роки практично всі розвинуті країни Захо­ду практикували ті чи інші валютні обмеження, за винят­ком США та Швейцарії. Сьогодні, за різними оцінками, від 60 до 70% країн — членів МВФ використовують валютні обмеження [5].

3. Форми валютних обмежень

Однією із форм валютних обмежень виступає валютна блокада— припинення або обмеження валютно-фінансових відносин з блокованою країною аж до заморожування в бан­ках валютних цінностей держави та валюти приватних осіб з метою здійснення на неї економічного і політичного тиску.