Сторінка
3

Валютні обмеження

Розрізняють односторонню, коли одна країна блокує іншу, та багатосторонню, коли вона здійснюється рядом держав, валютні блокади. Валютна блокада буває повна — при вико­ристанні всіх методів валютно-фінансового впливу аж до за­морожування валюти країни, що піддається валютній бло­каді, та часткова, коли використовуються лише окремі мето­ди валютної блокади. Багатостороння валютна блокада час­то здійснюється через міжнародні валютно-фінансові органі­зації — Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та ін.

Валютний кліринг – це угода між урядами двох або кількох країн про обов’язків залік взаємних вимог і зобов’язань.

Валютні обмеження передбачають:

1) регулювання міжнародних платежів і переказів капіталів,репатріації прибутків, руху золота, грошових знаків і цінних паперів;

2) заборону вільної купівлі-продажу іноземної валюти;

3) концентрацію в руках держави іноземної валюти та інших валютних цінностей [2].

Принципи валютних обмежень:

- централізація валютних операцій в Центральному і уповноважених (девізних) банках;

- ліцензування валютних операцій – вимагання попереднього дозволу органів валютного контролю для придбання імпортерами чи боржниками іноземної валюти;

- повне або часткове блокування валютних рахунків:

- обмеження оборотності валют. Відповідно вводяться різні категорії валютних рахунків: вільно конвертовані, внутрішні (в національній валюті з використанням у межах країни), згідно з двосторонніми урядовими угодами, клірингові, заблоковані тощо.

Потрібно розрізняти форми валютних обмежень за сферами їх застосування. За поточними операціями платіжного балансу вони виступають у таких формах:

- блокування валютного виторгу іноземних експортерів від продажу товарів у даній країні, обмеження їх можливостей розпоряджатись цими коштами;

- обов’язків продаж валютного виторгу експортерів повністю або частково Центральному або уповноваженому банкам;

- обмежений продаж інвалюти імпортерам. У деяких країнах імпортер повинен внести на депозит у банк певну суму національної валюти для отримання імпортної ліцензії;

- обмеження на форвардні купівлі імпортерами іноземної валюти;

- заборона продажу товарів за кордоном на національну валюту; заборона оплати імпорту деяких товарів іноземною валютою;

- регулювання термінів платежів з експорту та імпорту в умовах нестабільності валютних курсів. При цьому суворо контролюються авансові платежі іноземним експортерам.

За фінансовими операціями платіжного балансу валютні обмеження бувають у формах, які перераховані нижче:

1) при пасивному платіжному балансі застосовують такі заходи з обмеження вивозу капіталу і стимулювання приймання капіталу для підтримання курсу валюти:

- лімітування вивезення національної і іноземної валюти, золота. цінних паперів, надання кредитів;

- контроль за діяльністю ринку позичкових капіталів: операції здійснюються тільки з дозволу Міністерства фінансів і за представлення інформації про розмір кредитів, які надають, і прямих інвестицій за кордоном та залучення іноземних інвестицій за умови попереднього дозволу органів валютного контролю;

- повне чи часткове припинення погашення зовнішньої заборгованості або дозвіл оплати її національною валютою без права переказу її за кордон.

2) при активному платіжному балансі з метою стримування припливу капіталів і підвищення курсів національної валюти застосовують такі форми валютного контролю з фінансових операцій:

• депонування на безпроцентному рахунку в ЦБ нових закордонних зобов’язань банків (так в ФРН у 1948 р. національні резерви кредитних установ, які вони зобов'язані зберігати в Бундесбанку, були підвищені до 100 % приросту іноземних зобов’язань банків);

• заборона на інвестиції нерезидентів, продаж національних цінних паперів іноземцям [3].

4. Валютний кліринг

Валютний кліринг – це угода між урядами двох або кількох країн про обов’язків залік взаємних міжнародних вимог і зобов’язань.

Виникнення валютних клірингів почалось у період кризи 1929 – 1933 рр., коли широкого розповсюдження набули державний валютний контроль і валютні обмеження. У цих умовах здійснення міжнародних розрахунків за необхідністю повинно було перейти в площину міждержавних відносин. Перший двосторонній кліринг був підписаний 14 листопада 1931 р. між Угорщиною і Швейцарією.

Жорсткий режим двосторонньої системи розрахунків обмежував розширення двостороннього товарообігу. Тому країни-учасниці, особливо держави, які очолювали валютні зони, розповсюджували дію клірингових угод на всю валютну зону. Це були перші спроби до створення багатостороннього валютного клірингу [4].

Новий етап у системі багатосторонніх клірингів пов'язаний із втіленням «плану Маршалла». При цьому була врахована одна з найбільших проблем багатостороннього валютного клірингу врегулювання кінцевого сальдо, яке підкріплювалось доларовим фондом. Але США не поспішали створювати великий фонд, який практично не давав можливості їм контролювати розрахунки західноєвропейських країн. І він був створений у таких розмірах, щоб доларової валюти вистачало лише для покриття дефіциту під час розрахунків за «планом Маршалла».

Багатосторонній кліринг Європейська платіжна спілка (ЄПС) була створена за ініціативою та за підтримкою США. За рахунок коштів «плану Маршалла» був профінансований основний капітал ЄПС (350 млн. дол.) і дефіцит платіжних балансів (189 млн. дол.). ЄПС використали для перекачування золота і доларів із країн-боржників у країни-кредитори і насамперед ФРН. Так, із всієї суми кредитів в 1433 млн. дол., виданих у межах ЄПС, із ФРН було отримано 1127 млн. дол., або 80 %.