Сторінка
1

Про ораторське мистецтво: якості оратора, слово, аудиторія

ППлан

Вступ. 3

1.Про якості оратора. 5

а)Про голос ,жести, міміку, рухи тіла оратора 5

б)Про емоційність і красномовство 8

2.Про ораторське слово. 12

3.Оратор і аудиторія. 15

Висновки. 16

Література: 19

Вступ

Ораторське мистецтво в найпростіших формах з'являється з виникненням людського суспільства. Дар слова, як кращий засіб вираження різноманітних процесів внутрішнього життя людини, як могутнє знаряддя підкорення своїй волі інших, як засіб живого спілкування, по своїй сутності став основою у твердженні могутності людини і людства.

Слово фіксує попередній розвиток суспільства й супроводжує його подальший прогрес.

Спочатку підпорядкування волі однієї людини іншій відбувалося несвідомо, у вилягляді прохання, безпосереднього вираження своїх потреб. Дар слова взагалі незначно відрізнявся від інших видів внутрішньої діяльності людини, що виражалась словом .

Лише пізніше, на вищому етапі розвитку людини і суспільства, з'явилася постійна потреба в слові, що повинне переконувати. Така властивість слова стала його відрізняти від простого вираження думки. Так виникла назва для позначення переконуючого дії слова .

Однак красномовство тоді щє не було мистецтвом. Воно було «більш даром природи, ніж плодом мистецтва» .

Красномовство стало мистецтвом в умовах рабовласницького ладу, що викликав необхідність і створив визначену можливість безпосереднього впливу на розум і волю співгромадян за допомогою живого слова оратора. [1]

Ораторське мистецтво - живий процес, зумовлений духом часу. Виражаючи основні тенденції соціальної дійсності, віяння часу. Ораторське мистецтво висвітлює найважливіші, найбільш животрепетні соціально-політичні питання. Воно одночасно пропагандує рух науки і техніки, добутку усіх видів мистецтва. Ораторське мистецтво пропагандує як теоретичні знання, так і завоювання всенародної практики.

Чуйність до віянь часу, уміння швидко і правильно реагувати на важливі події сучасності — інші, не менш характерні риси і властивості ораторського мистецтва. Його найважливіша особливість — мобільність, оперативність, уміння вчасно прийти на допомогу широким колам суспільства для роз'яснення самих складних питань сучасності. Наше красномовство завжди і незмінно виконувало шляхетну роль порадника , його вчителя і вихователя.

1.Про якості оратора

а)Про голос ,жести,міміку,рухи тіла оратора

Ще в Древній Греції замислювались над силою звучного слова; слова групувалися по характеру їхнього звучання. А пізніше римські ритори й особливо Цицерон, що зв'язував характер звучання цілої фрази з ораторським подихом. У Росії М. В. Ломоносов писав, що крім вміння висловлюватись в оратора повинен бути ще чистий, звучний і приємний голос.

Сильний, але не різкий , не тріскучий чи хрипкий, а м'який і співучий голос - це природний дар, нічим не замінне надбання актора і художнього читця, диктора і, звичайно, оратора. Якщо при цьому оратор своїм голосом не зловживає, не відволікає звучністю своєї мови від її змісту, якщо подих, оратора вільно і легко керується, можна вважати, що він майстер своєї справи, тому що не кожного природа обдаровує музичним чи просто привабливим голосом.

Кожному пропагандисту й агітатору слід замислитись над цими фактами, вони не є другорядними для красномовства. Як часто, слухаючи публічну мову, кожний з нас відчуває, що оратор кричить, а не говорить, не приділяючи уваги не тільки на конкретний зміст власної мови, але і на те , що людей у невеликому залі не так багато, отже, варто говорити спокійніше. При цьому важливо дотримувати потрібний темп мови.

Погана мова надто повільна, немов позбавлена ораторської волі. Талановита ораторська мова пластична, емоційна, так сказати, внутрішньо, по своїй предметності й образності. І в такому випадку темпераментність мови не зовнішня, не показна , а реальна, правдива у відомій мірі естетична.

Крім видимої мови існує ще й мова прихована. Слу­хач завжди відчує невідповідність між прихованою мовою і видимими жестами. Уявіть собі, що хтось промовляє на­тхненні слова про те, як добре бути весною на природі, і супроводжує їх жестами; при цьому нерухомі м'язи обличчя різко контрастують з штучним натхненням мовця.

Жест — рух голови, тіла, руки або ноги, який візуально виражає те, що в мові передається словами. З цього випливає, що жести мають доповнювати мову і не виражати нічого іншого, крім того, про що говорить промовець. Правильні жести — природні і синхронні з нашою мовою. Штучні ж, як правило, вражають своєю неприродністю. Якщо ви надто багато дбатимете про їх доцільність, то скоріше саме тоді вони виглядатимуть неприродно.

Жестикуляція завжди загострюють увагу слухачів. Якщо промовець не робить ніяких рухів, то ува­га слухачів послаблюється. Але чи варто вправлятися в жестикуляції? Мені здається, що ні. Оратору не потрібно зловживати жестикуляцією, можливо, навіть відучитися від деяких зайвих жестів. Іноді промовці роблять такі жести й рухи тіла, які своєю неприродністю й незвичністю впада­ють у вічі і привертають увагу слухачів. Ті перестають слу­хати промовця і починають стежити за його жестами. Жести мають супроводжувати й доповнювати усне слово. Але вони не повинні привертати до себе більшу увагу, ніж сама мова. Однак уміння управляти собою, своїм емоційним станом, оскільки саме останнім зумовлюється часто надмір­на жестикуляція людини, не означає, що треба взагалі уни­кати жестикуляції. Адже брак жестів у промовця справляє враження неприродної нерухомості. Йдеться в даному разі про те, що треба лише контролювати свої жести, уникаючи сторонніх, неприродних жестів, які притягують до себе над­мірну увагу.