Сторінка
2

Протистояння двох стилів

Григоріанський же календар, за архим. Рафаїлом, – «оземлений», він «прямолінійний», «утилітарний і технократичний», «позбавлений будь-якого містичного підтексту», це, мовляв, «суха бухгалтерія», він, «втративши ритмічність, став деструктуалізуючою силою», він «ігнорує космос», бо «струни космосу . в ньому порвані, залишилася лише одна, натягнута між Землею і Сонцем».

Насправді увесь цей панегірик юліанському календарю, його нібито «іконографічності», – безґрунтовні домисли. Єдине їхнє оправдання – в боязні «зовнішнього світу», надія за його допомогою «втримати православних від поглинання світом інославним» (побоювання, якщо подумати всерйоз, даремне, бо ж ніхто ніколи й нічим не замінить, скажімо, красу православного обряду!).

Тут передусім слід зазначити, що юліанський рік запроваджено як засіб лічити дні в роках в ритмі зі змінами пір року: жодних міркувань щодо інших «ритмів космосу» тоді ні в кого не виникало.

Що ж стосується лічби часу за положенням зір на небі, за їхнім сходом чи заходом, то цей спосіб є мало придатним і то лише з огляду на труднощі спостережень цих явищ (зокрема і як «перших» у році чи «останніх»). Бо ж завдяки прецесії умови цього сходу чи заходу зір від століття до століття безперервно і помітно змінюються. Наприклад, перший ранковий (геліакічний) схід зорі Сіріус близько 3000 р. до н. є. наставав у день літнього сонцестояння (22 червня за н.ст.), а в наш час – на 43 доби пізніше (4 серпня).

Висновок очевидний: юліанський календар, строго кажучи, не відображає належно ні змін пір року, ні повторень у положенні зір на небі. А, наче корабель без капітана, пливе в часі без орієнтації на яке б то не було астрономічне явище.

Архим. Рафаїл усіляко розхвалює 19-, 28- і 532-річний цикли юліанського календаря (і пасхалії), наче не знаючи про їхню неточність. Адже за кожні 19 років фази Місяця зповзають назад на 0,06135 доби, що за 532 роки (28 циклів) дає похибку 1,72 доби, за З × 532 роки – 5,15 доби. А це вже розбалансованість циклів, а не їхня «космічна гармонія»!

Образно кажучи, римо-католики і протестанти при обчисленні дати Пасхи дивляться на небо – враховують реальну астрономічну ситуацію в цілковитій відповідності з рішенням Нікейського собору 325 р. Православні ждивляться у книжку, в таблиці, складені 1300 роки тому, для них реальних фаз Місяця, реального весняного рівнодення наче й не існує. І як же вони цим протиставляють себе євреям! Адже в Іудейській Пасхалії ніхто і ніякої повторюваності, циклічності у «розкладі дат» так і не відшукав (спроби такі були неодноразово). На кожен рік (!) будь-якого століття обчислення дати єврейської Пасхи проводиться окремо, останні 200років – за формулами Гаусса (див. Додаток ІІІ). У православних же – дивовижне намагання абсолютизувати, «канонізувати», надати догматичного смислу великому індиктіону («великому миротворному кругу»).

Нарешті, слід дати пряму відповідь на питання: чому Східна Церква не приймає григоріанського календаря? Відповідь на нього випливає зі знання деяких особливостей календаря єврейського. Як вже згадано вище, середня тривалість року єврейського календаря рівна 365,24682 доби. А тому весняне рівнодення цього календаря – весняна текуфа Т – зміщується по датах календаря григоріанського вперед на одну добу за кожні 232 роки (це в 1,7 раза повільніше, ніж по тих же датах зміщується 21-ше березня юліанського календаря як умовна дата весняного рівнодення православної пасхалії). В середині 1-го тисячоліття вона співпадала з 21 березня н. ст. У наш час весняна текуфа припадає на 26 березня (див. рис. Додатку VII). А тому, оскільки за кожні 19 років повня тричі трапляється між 21 і 26 березня н.ст., то вона для католиків є весняною, але для євреїв – ні. І католицька Пасха тоді буває у березні, єврейська ж – у квітні (православна Пасха «автоматично» завжди після єврейської).

Православна Церква вважає ситуацію «християнська Пасха перед єврейською» неприйнятною. Цей свій погляд вона ґрунтує на «сьомому Апостольському правилі»: «Якщо хто єпископ або пресвітер або диякон святий день Пасхи перед весняним рівноденням з іудеями святкувати буде, нехай буде вигнаний із священного чину». Є також 1 -ше правило Антіохійського собору (341 р.): «Якщо хтось . насмілиться . з іудеями звершувати Пасху, такого святий Собор вже віднині осуджує бути чужим для Церкви .» Водночас робляться посилання і на постанови Нікейського собору.

Але, як вже було згадано, текст постанови Нікейського собору не зберігся. У посланні ж імператора Константина єпископам, які не брали в ньому участі, стверджується, що собору «здалося непристойним звершувати це найсвятіше свято за звичаєм іудеїв», бо вони «замість належного виправлення в одному і тому ж році звершують Пасху двічі». Тобто якщо за єврейським календарем 15 Нісана трапилося зразу після весняного рівнодення, а наступний календарний рік мав 12 місяців, то чергове 15 Нісана настане вже перед весняним рівноденням. Це створює ілюзію святкування Пасхи, принаймні один раз за кожні 19 років, двічі на рік. Собор вирішив також усім християнам святкувати Пасху в неділю.

Є цілком переконливі докази того, що Александрійська церква зразу ж після Нікейського собору неодноразово відзначала Пасху разом із євреями, конкретно в 343, 347, 367, 370, 374 і 396 роках. І, як то кажуть, світ не завалився .

Непримиренні слова, наведені вище, втрачають свою пригноблюючу силу, як тільки знайомимося з працями двох професорів Духовних академій РПЦ – Л.Воронова і Д.П.Огицького (журн. «Богословские труды» VII, М., 1971, с. 170-211). Ось що пише перший із них: «Нікейський собор не увів . для всезагального, обов’язково вічного вжитку якусь строго визначену пасхалію як уніфіковану систему обчислень», бо «александрійська пасхалія навряд чи мислилася як вічна і незмінна». У свою чергу Д.П.Огицький зазначив: «Твердження Властаря, нібито, згідно з канонами, християнська Пасха завжди має йти услід за іудейською, в корені помилкове». Кажучи словами Л.Воронова, йшлося лише про те, щоб у релігійному відношенні християни цілковито відмежувалися від будь-якого спілкування з синагогою.