Сторінка
4
Історією про блудного сина цікавився і Г.Сковорода, який сам провів своє життя в мандрах. Звернімося хоча б до його байки “Про безногого і сліпого” із “Розмови п’яти подорожніх про істинне щастя в житті”, щоб переконатись, наскільки оригінальною є переробка первісного сюжету: в мандри вирушає не один, а два сини. Тяжко покалічені життєвими пригодами, вони рятують один одного: сліпий бере на плечі безногого і обидва сини повертаються в обійми свого батька. Найбільшу ж кількість розробок цього сюжету в українській літературі залишив Т.Шевченко, у якого тема відходу з рідного краю і повернення до нього, тема пригод на чужині блукальця, тема каяття й повернення — одна з наскрізних у поезії*. Мотиви життя людини, що силою різних обставин була викинута з рідного краю, з отчого дому, розробляються Шевченком у певній залежності від поворотів його власної долі. Так, вони стають домінуючими у ранній творчості поета, посідають значне місце і в час важкої для Шевченка осені 1845 р., і в час ув’язнення та роки заслання. З гіркотою і болем говорить поет про свою самотність у вірші “Вітре буйний, вітре буйний”, у творі “На вічну пам’ять Котляревському”, у відомій поезії, яку ви знаєте з дитинства як пісню “Думи мої, думи мої”, у заспіві до “Мар’яни-черниці”, що вражає образом перекотиполя, з яким асоціюється доля вигнанця.
Особливо своєрідно тема блукальця розвинута в поемі “Тризна”, написаній російською мовою. Перечитайте цей прекрасний твір, і ви дізнаєтесь, якої “страшної, святої” драми зазнає її герой, бажаючи стати для рідного краю пророком, прагнучи допомогти рідній землі і гинучи далеко від неї, в муках і каятті, яке приходить до нього, як і до блудного сина з євангельської притчі. Самостійно ви опрацюєте і названі твори, і умовно визначену групу наступних творів (“Сон”, “Кавказ”, “Саул”, “Не нарікаю я на Бога”), у яких Кобзар звертається до іншої євангелійної притчі — про сіяча (Євангелія за Матвієм, за Лукою). Ця притча користується великою популярністю в українських письменників, що пояснюється просвітительським призначенням красного письменства, прагненням митців слова показати своєму народові його життя в усій повноті й протиріччях, пробудити свідомість народу, як це бачимо у творах Ю.Федьковича (“Нива”, “Дикі думи”, “Думи мої, діти мої”), М.Старицького (“На Новий рік”, “Нива”), В.Самійленка (“Ой добрий я сіяч, нівроку! ”), І.Франка (“Гріє сонечко! ”, “Ходить туча по голій горі”) тощо. “Сівачем зерен плодючих” називає Іван Франко Михайла Павлика у вірші “На смерть М.Павлика. Дня 26 січня 1915 р.”, змальовуючи в алегоричному образі сіяча відомого просвітителя, науковця, гуманіста. Ремінісценцію притчі про сіяча знаходимо й у творах Лесі Українки, зокрема в її драмі “Адвокат Мартіан”. Ставлення Лесі Українки до Біблії було неоднозначним, та поетеса (за свідченням її чоловіка) ніколи з Святим Письмом не розлучалась. Загалом же їй належить більше п’ятдесяти творів*, у яких вона звертається до Старого і Нового Завітів, трансформуючи біблійні сюжети у зв’язку з болючими національними та загальнолюдськими проблемами. “Вавилонський полон” Лесі Українки вважають вершиною художнього переосмислення біблійних мотивів, ставлячи його поряд із поемою “Мойсей” І.Франка, творами “Марія”, “Давидові псалми”, “Пророк”, “Неофіти”, “Саул” Т.Шевченка.
Висновок
Отже, основні положення православного віровчення (догмати) зафіксовані з двох рівних за авторитетом для церкви джерелах "Священному Писанні" (Біблії) i "Священному Переданні (переказі)" (матеріали помiсних i вселенських соборів IV-VIII ст. Праці церковних авторитетів того часу, яких називають "святими отцями", давня богослужебна практика).
Головні догмати викладено в Символ віри. (Нiкеоцаргородський Символ вiри) 825-981рр. в 12 членах (параграфах). Це вчення про Трійцю, сходження святого духа тiльки вiд Бога-отця, боговтiлення, спокутування, воскресіння, вознесiння Ісуса Христа як боголюдини, визнання святості єдиної апостольської церкви, необхідності хрещення i чекання воскресiння з мертвих.
Православна традиція вимагає збереження в недоторканості не тільки зміст догматів в інтерпретації "отців церкви" але й збереження їх догматичного формулювання.
Православ'я не припускає нi збільшення ні скорочення кількості догматiв, що канонізовані вселенськими соборами. істинами вважаються тiльки ті положення віровчення які затверджені першими двома вселенськими соборами.
Протестантизм — один з головних напрямів у християнстві, що відокремилися від католицтва в період Реформації у 16 столітті (лютеранство, кальвінізм та ін.) та у результаті подальшого внутрішнього поділу (баптисти, методисти та ін.). Протестантизм всіх напрямків стоїть на тій позиції, що знання релігійної істини дається людині божественним откровенням. Протестантизм позбавляв папство і церкву монопольного права тлумачення Біблії – протестанти проголошували право кожного віруючого не тільки самостійно читати, але й тлумачити Біблію. З огляду на соціальні та політичні умови виникли різні течії протестантизму:
· англіканство
· лютеранство
· кальвінізм
В більш пізні часи з`явилися нові течії в протестантизмі. Серед них можна відзначити баптизм, адвентизм (від “пришестя”), п'ятидесятництво тощо. Часто до протестантів відносять Свідків Єгови, проте багато представників інших християнських конфесій не вважають Свідків Єгови християнами, тому що вони не визнають Ісуса Христа Богом, заперечують Трійцю і духівництво. Однак, багато религіознавців не розділяють такої думки.
Завантажити реферат