Сторінка
3

Релігія у слов’ян. Поширення християнства у слов’ян

Згадаю ще, що року 1719-го вийшов був наказ проти вечорниць, — з наказу гетьмана Івана Скоропадського видала його Київська Консисторія. Ось тому від стародавнього дохристиянського культового календаря позосталося не так уже багато, і сам він обернений часто тільки на етнографію. Магічне значення культів та обрядів поволі все гинуло, і переходило в забаву головно молоді та дітей, як то сталося з Купайлом.

Але в істоті речі Церква таки не змогла остаточно прибити стародавніх вірувань на Свята, — вони позосталися, хоч і змінені й затемнені, і кольо-рово пов`язалися з християнством у різноперий букет. Чимало з християнських Святих увійшли до на-роднього стародавнього календаря, але набули собі нового зафарбування й нових сил, згідно з народ-німи потребами. І навпаки, стародавні Свята й Святі міцно поєдналися з новими, передавши їм усі свої ознаки та сили. Усе це створило т. зв. двоєвір`я, і тому розгляд усіх Свят можна було б, власне кажучи, віднести до наступного X відділу, де я це двовір`я докладно описую, бо всі вони тепер — помітне двоєвір`я. Див. ст. 313—339. Дохристиянська віра в головному була хліборобська, і власне хліборобство було тією основою, біля якої вертілися всі стародавні вірування, воно їх об`єднувало в одну систему. Коли прийшли нові християнські Свята, і стали засвоюватися в суспільному житті, народ і на них попереносив свої попередні хліборобські вірування, обряди й повір`я. Святий Петро-Павло з бігом часу стає сторожем поля та врожаю. Одна пісня співає (Чубинський 337):

Святий Юрій землю одмикає, Святий Петро жито зажинає, Святий Ілія у копи складає.

І зо всіма Святами, зо всіма Святими народ пов`язав свої хліборобські приказки. Ось трохи їх, які беру з „Приповідок" В. Плавкжа 1946 р.: Хто не посіяв до Богослова, (8. IV), той не варт і доброго слова 262. На Юрка (23. IV) сховається в житі курка. На Прокопа (8. VII) жита копа 123. Як прийде Ілля (20.^11), то наробить у полі гнилля 148. На Іллі новий хліб на столі 147. На Бориса-Гліба (24. VII) берися до хліба 340. Хто лежить до Покрови (1. X), той продасть усі корови 180. Дочекався Луки (31. X): ані хліба, ні муки 188. На Петра-Верйги (16. XII) половина снігу й криги 246, і т. ін.*

3. Християнизація слов’ян

Християнство зародилося в середині І ст. н. е. в східних провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького ладу. Внутрішня ситуація в імперії відзначалася напруженістю: постійно точилася боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними, загарбниками і підкореними.

Поразка народних рухів породжувала настрої від­чаю, беззахисності, надії на допомогу надприродних сил. Породжене загальним економічним, політичним, інтелектуальним і моральним розпадом Римської ім­перії християнство повинно було задовольнити ду­ховну потребу суспільства, яке вже не мало надії на соціальне визволення.

Віра в месію, тобто у божественного спасителя, як основи християнської релігії, значно поширилася в східних провінціях імперії, де численні проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.

Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у "Повісті временних літ", про те, що пер­ший благовіст Христової віри приніс на землі Ук­раїни апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благо­словив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору і віщував міс­ту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє. Цей переказ засвідчує одно­часний початок візантійського і київського християн­ства, тому що на місці майбутнього Константинополя апостол також (за грецькою легендою) поставив хрес­та. Український народ віками зберігав "Андрієву ле­генду", яку підтвердив своїм авторитетом Собор 1621 р. У його постанові говориться: "Святий апостол Андрій — перший архієпископ Константинопольсь­кий, Патріарх Вселенський і апостол Український. На Київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол".

Дослідження витоків слов’янської релігійності, а саме язичницьких вірувань і обрядовості паралельно з християнськими дає можливість побачити причини еволюції релігійних уявлень і необхідність реформування язичництва у процесі зміцнення княжої влади в Київській Русі.

Для консолідації молодої держави, яку Володимир Святославович взяв під свою тверду руку, потрібний був новий світогляд з його єдиним джерелом ідеології, з проповіддю єдиної віри, єдиної релігії. Територія Київської Русі наприкінці X століття була майже безмежною і складалася з багатьох земель, заселених східнослов'янськими і неслов'янськими племенами. У кожного з них були місцеві язичницькі культи, що відповідало попередній епосі первіснообщинного і родоплемінного ладу, але зовсім не відповідало прагненням єдиної раньофеодальної держави.

Спроба князя Володимира зміцнити ідеологічну базу своєї влади шляхом реформування старої язичницької релігії не вдалась. Мова йде про влаштування своєрідного пантеону язичницьких богів, у якому князь намагався протиставити культ верховного божества Перуна всім іншим язичницьким богам. З цього виходить, що князь прагнув до монотеїзму, вважаючи, напевне, що його одноосібній верховній владі має відповідати єдиний для всіх у державі бог.

В той час сусідні держави ввели в себе християнство або інші конфесії, де проводилась ідея єдиного бога в єдиній державі на чолі з єдиним правителем. Дбаючи про авторитет своєї держави, Володимир Великий дійшов думки, що необхідно і на Русі ввести одну з цих релігій. Вибір впав на християнство в його східному, найбільш прогресивному варіанті - православ'ї. Ця релігія була державною у Візантії - найсильнішої сусідки Київської Русі, стрункою церковною організацією та ієрархією, пишними формами богослужіння, які викликали трепетання простої людини. Православ'я особливо активно проповідувало тезу, що будь-яка влада - від бога, що імператор - помазаник божий. Це і було те, що шукав князь Володимир. Незважаючи на недостатню обізнаність в християнських догмах і обрядовості, князю, безперечно, було добре відомо про підпорядкованість візантійської церкви інтересам світської влади. Ця обставина і була вирішальною у запровадженні християнства за візантійським взірцем, який щонайкраще відповідав системі політичного устрою Київської Русі.

За вибором Володимира Великого простежувалися чіткі практичні інтереси - політичні, світоглядні, економічні та інші чинники, бо християнізація Русі відповідала назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за його правління опинилось на переломі історичного розвитку. Утверджувалися нові, прогресивні для того часу феодальні виробничі відносини й притаманні їм форми політичного, економічного та духовного життя. Від кровопролитних війн з сусідами місцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатації своєї челяді. Так народжується нова аристократія, об'єднана матеріальною основою буття та спільними рисами соціальної психології. Пошук ідеологічних засобів консолідації цієї еліти й поширення її влади на всі верстви тогочасного суспільства спричинилися до проголошення у 988 році християнства офіційною релігією.