Сторінка
2
Правління Аскольда (він загинув у 882 році) є дійсно яскравою сторінкою в історії Київської русі, коли молода держава вийшла на світову арену, виборовши загальне визнання та затвердивши себе як невід’ємну частину середньовічного світу. Титул кагана, прийнятий Аскольдом, дорівнювався до імператорського (царського) та переконливо свідчив про політичні претензії київського правителя. Головною та найбільш визначною зовнішньополітичною акцією були походи проти Візантії та угоди, складені з нею. Найбільшим досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Русі як великої держави та достойного контрагента Візантії. Серед реальних результатів походів Аскольда на Візантію та складених з імперією угод одним з найважливіших да далекосяжних, без сумніву, було введення на Русі християнства. Цей акт, підготований упродовж багатьох сторіч історії проникнення нової віри у середовище східнослов’янского суспільства, мав значний вплив на історичний розвиток наших предків. Процес християнизиції Київської Русі (як і будь-якої іншої держави) був складним та довготривалим. Не відразу нова релігія була сприйнята народом та перемогла старе, відживше “поганство”. Розповсюдження християнства у другій половині ІХ – Х ст. охопило в перше чергу частину “князівсько – дружинної верхівки” та, можливо, “частину заможних купців”. Б.А.Рибаков, спираючись на Фотія, Костянтина Багрянородного та на деякі вітчизняні джерела (Ніконовський літопис, часописи, працю В.Н.Татіщева та ін.) впевнено говорить про існування Руської метрополії, заснованої у часи Аскольда. На думку Б.А.Рибакова дані про хрещення русів у 860 – 870 роки при патріархах Фотії та Ігнатії зникли з рукопису Нестора при Мстиславі Володимировичі десь у 1118 році у третій редакції “Повісті временних літ”.
У 862 р. почалася моравська місія Кирила та Мефодія, яка позначила собою повну перемогу християнства в Моравії, Чехії, Словакії та початок інтенсивного розповсюдження його в Південній Польщі. У 863 – 865 роках християнство затверджується в Болгарії. Було б дивно, якби Русь, розташована поряд з Візантією та Чорним морем, залишалася осторонь від цього процесу. Тісні економічні та дипломатичні зв’язки з Константинополем, які виникли у часи Аскольда, сприяли інтенсивному розповсюджуванню нової віри. Інша справа, що сама християнизація виявилася надто складним та тривалим процесом та повинна була пройти скрізь різні періоди та складні рубежі.
І хоча після вбивства Аскольда у 882 р. християнство втратило значення державної релігії, в очах світу Русь залишалася християнською країною. Близько 870 р. на Ладозі затвердилась норманська династія князів, першим з яких був Рюрик (Рьоріх з Упсали). У 879 р. Рюрик помер, залишивши престол юному синові Ігорю (Інгвару), а фактичне правління – його вихователю Олегу. Олег, що став регентом, доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов’ян та фінів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда і Діра і, звинувативши їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його “матір’ю міст руських”. Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор – Літописець. Проте в результаті ретельного аналізу тексту, проведеного різними поколіннями вчених, у цій оповіді виявлено багато внутрішніх суперечностей та слабких місць.
На думку деяких істориків, Аскольд став жертвою не тільки зовнішньої військової авантюри. Олег мав підтримку серед місцевих сил, опозиційних київському князю. В епоху середньовіччя релігійні мотиви були чи не найпоширенішими лозунгами будь яких соціальних виступів, тому протистояння Аскольду могло прийняти форму антихристиянської, проязичницької конфронтації. На неї міг спиратися Олег. Закономірність такого опру відмічав В.Н.Татіщєв, який називав християнство головною причиною загибелі Аскольда. “Убивство Аскольдово, - пише він, - довольно вероятно, что крещение тому причиною было; может киевляне, не хотя крещения принять, Ольга призвали, а Ольгу зависть владения присовокупилась…». Але було б помилкою все зводити тільки до релігійного протистояння, яке слугувало зовнішньою оболонкою, під якою ховалися глибокі соціальні конфлікти.
Мало що відомо про Олега. Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор – літописець через кілька століть приписав до цієї династії. Але не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Та він був язичником і, спираючись на ворожі християнству елементи давноруського суспільства, повинен був придатися до антихристиянського терору. Про ці часи є небагато свідоцтв. Але деякі побічні матеріали підтверджують ворожу по відношенню до християн позицію Олега. Арабський письменник Ал – Марвазі висловлює думку, що рік смерті Олега (912 р.) є початком затвердження християнства на Русі.
Ігор, син Рюрика, народився у 873 р. У день смерті його батька йому було 6, а при вступі на київський престол – 9 років. Отже, регентство Олега було виправданим. Але, узявши правління у свої руки, Олег правив одноособово до самої своєї смерті на протязі 30 років. До того часу, коли Ігор нарешті зміг почати свою діяльність, йому вже було 39 років. За звичаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи – торговельні чи теж грабіжницькі – на зразок тих, що проводив Олег. Різні джерела характеризують Ігоря по різному, іноді як людину нікчемну, слабкого правителя, до того ж ненаситного та жадібного, іноді деякі автори схильні вважати його достатньо проникливим правителем, якому Київська Русь завдячує значними успіхами (відсіч печенігам, проникнення на Кавказ, та нова угода з греками у 944 р.). До заслуг Ігоря відносять і усвідомлення прогресивної ролі християнства. Як мінімум беззаперечною залишається його релігійна терпимість. Є.Є. Голубинський навіть вважає князя “внутрішнім”, або тайним, християнином.
Дійсно, текст угоди з греками 944 р., який дійшов до нас в автентичному вигляді, вміщує ряд свідоцтв про те, що християнство на Русі в той час не просто існувало, а користувалося певною перевагою. Християни не тільки не пригноблювалися з боку держави, але й приймали активну участь в політичному житті країни. Більше того, на думку Є.Є.Голубинського, прибічники християнства мали навіть більший вплив, ніж язичники.
Завантажити реферат