Сторінка
4
Давні містики метою аскези вважали обоження, тобто уподіблення Богу через Ісуса Христа, який зробив людську природу учасницею божественного життя завдяки іпостасній єдності Божої та людської природ. Хоча обоження і передбачало єднання людини з Богом, але, насамперед воно передбачало перенесення на душу таких божественних атрибутів як безсмертя, блаженство і надлюдська повнота та інтенсивність життя. Шлях до обоження лежав через:
1). очищення (катарсіс);
2). просвітлення;
3). цілеобретіння.
Перше – це очищення душі від усього мирського через повне відречення від світу.
Друге – це просвітлення душі божественним світлом.
Третє – віднайдення містичної досконалості, єднання з Богом та обоження.
При цьому можна говорити про дві течії у східнохристиянській містиці: споглядальну та аскетичну. Перша течія прагне через містичний гносіс до спрощення душі та її єднання з Богом. Друга – підкреслює не стільки момент гносісу, скільки любові та відданості богу. До містиків першої течії можна віднести Псевдодіонісія та його послідовників, до другої – Макарія Єгипетського та Симеона Нового Богослова (X –XI ст.). Деякі містики синтезували в собі два напрямки: це Григорій Нисський (IV ст.), Ісаак Сирін (VI ст.), Максим Сповідник (VIІ ст.) і сам Григорій Палама.
Приклад з творів Ісаака Сиріна прекрасно ілюструє переживання ісихії: “Одного дня я хотів прийняти їжу після чотирьох днів голоду. І коли став я на вечірню службу, щоб після неї прийняти їжу, і стояв на дворі келії моєї, між тим, як сонце було високо. то, почавши службу, лише протягом першої слави діяв свідомо, а після того перебував підчас служби, не знаючи, де я, і залишався у такому стані, поки не зійшло знову сонце наступного дня і не зігріло мого обличчя. І тоді вже, коли сонце почало сильно турбувати мене, повернулась до мене свідомість, і ось побачив я, що настав вже новий день, і подякував я Богові, роздумуючи над тим, як благодать його сходить на людину.”
Слід дати коротку характеристику основним принципам ісихастських практик. Це:
а). постійна “розумна молитва”, тобто постійне зосередження та усвідомлене повторення Ісусової молитви;
б). “зведення” розуму в серце;
в). споглядання світлових феноменів (нетварного Фаворського світла, за Паламою – нетварних божественних енергій);
г). активне використання методів психосоматичної регуляції (затримка дихання, специфічні пози, візуалізація, зосередження на певних ділянках тіла).
Вказівка щодо нового способу містичного сходження до Бога вперше простежується у Св.Симеона Нового Богослова. Так між раціоналізмом IX – X ст. і новим рівнем раціоналізму XI – XIII ст. лежить пожвавлення містичних інтересів, характерне для кінця X ст. і першої третини XI ст. У них саме і розпізнаються ті мотиви, які існуватимуть у творчості більш пізніх ісихастів. Найоригінальнішим мислителем серед візантійських містиків X – XI ст. був Симеон (прізвисько “Новий Богослов” він отримав від ворогів). Для цього подвижника важливими елементами емоційно-духовного життя є плач та молитва, які є однак, беззмістовними без осяяння душі божественним світлом. З Симеона вперше в історії візантійської духовної культури світло стає центральною проблемою естетики, хоча, як відомо, воно займало важливе місце вже в естетиці Псевдо-Ареопагіта. Сліди такої естетики можна простежити в візантійській художній культурі. Золоті фони та німби мозаїк та ікон, промені та зірки золотого ассіста на візантійських зображеннях, блиск мозаїчної смальти, - все це конкретна реалізація в мистецтві тієї естетики світла, яку розробили на практиці візантійські подвижники. Вклад Симеона в неї особливо значний. Пізніше лише Григорій Палама здійснив істотні доповнення до цієї естетики.
Важливо дати характеристику паламітській теорії ісихазму. Паламарозглядає божественну сутність як таку, яка не поєднана з тварною природою душі. Однак у Бога є нетварні енергії, через які і відбувається з’єднання людини з Богом та її обожнення. Ці нетварні енергії Христос явив зримо в своєму Преображенні.
Тіло і душа є психоматичною єдністю. Саме по собі тіло не є гріховним і противним для душі, скоріше душа прив’язана до тіла і любить його. Гріх вкорінений не в тілі, а в волі, свідомості. Тому духовний подвиг передбачає синергію тіла і душі, і участь першого у діяльності другої і, навпаки, одухотворення тіла через наближення душі до Бога. Обоженою стає уся людина, не лише її душа (ознакою цього є нетлінність мощей святих). Таким чином, всесвіт Палами христоцентричний: в центрі його вимірів стоїть не Бог, як в середньовічному католицизмі, і не людина, як в культурі Відродження та Просвітництва, а боголюдина.
Отже, усе вищесказане переконує в тому що ісихія була результатом духовних подвигів та напружених шукань Бога; це був заслужений подарунок після довгих пошуків благодаті та бажання почити в Бозі.
2.3. “Пупомудря” чи глибока філософія самозаглиблення?
Говорячи про ісихазм, слід згадати про так звані “ісихастські сперечання”, які були у розпалі у Візантії в 30 – 40-ві роки XIV ст.
Почалося все з того, що вчений-богослов Варлаам Калабрійський, який мав західну раціоналістичну орієнтацію, написав трактат про об’єднання церков, в якому дуже просто пропонував вирішити проблему filioque, яка була однією з причин поділу церков: оскільки, згідно з Діонісієм Ареопагітом, сутність Бога неможливо пізнати, то й точного знання про сходження Св. Духа бути не може. Варлааму заперечив Григорій Палама, який написав йому, що монахи (насамперед афонські) мають безумовний досвід богопізнання, заперечувати який – значить впадати в єресь. Варлаам зацікавився і познайомився з практикою афонських монахів, яка залишила у цього учня послідовників Фоми Аквінського жахливі спогади. Ось його характеристика:
Вони (монахи) познайомили мене з своїми жахливими та абсурдними віруваннями, описувати які принизливо для людини, яка має хоча б краплину здорового глузду. Вони повідомили мені про дивовижне роз’єднання та з’єднання душі та розуму, про зв’язок душі з демоном, про різницю між червоним та білим світлом, про розумні входи та виходи, які здійснюються ніздрями при диханні, про бачення душею нашого Господа, яке відбувається всередині пупка.
(Послання 5, до Ігнатія)
Отже, Варлаам не зрозумів суті ісихазму, що й не дивно, адже для цього “кантіанця XIV ст.”, як його називає О.Ф.Лосєв, взагалі будь-які розмови про таємниче відчуття Бога під час молитви були безглуздям: Бога неможливо пізнати, тим більше побачити. Варлаам напав на те, що було для ісихастів найсокровеннішим, він назвав практику молитовних споглядань нетварного світла чуттєвим і звабливим бісовидінням, ганебним “пупомудрям”. У відповідь Св.Григорій пише першу Тріаду “На захист священнобезмовних”. Палама доводить, що таємничі споглядання часів великих святих та апостолів доступні чистим серцям і теперішніх молитовників. Св.Григорій більше всього боявся, що філософське та наукове знання відмежують людську душу від живої Божої любові, що Бог залишиться десь у минулому, часів великих боговидців. Варлаам, в свою чергу добився того, що у червні 1341 року відбувся Собор-синод, на якому велася полеміка щодо природи, сутності Фаворського світла. Все скінчилося тим, що Варлаам розкаявся, а Собор в той же день закінчився загальним примиренням. Але сам критик паламізму наступного ж дня поїхав в Авіньйон, де прийняв уніатство.
Завантажити реферат